Глава 5. Еліара

Тріскіт дров у каміні здається мені гуркотом грому в цій застиглій тиші хатини. Повітря тут пахне вологою деревиною, пилом століть та чимось тривожним. Я лежу на старій дерев’яній лаві, яка безжально тисне в боки, підстеливши під голову свій вологий дорожній плащ, але сон не приходить. Кожен шорох вітру за стіною змушує мене здригатися. Щоразу, коли я заплющую очі, я знову бачу той сріблястий спалах власної магії, відчуваю, як він вібрує в моїх кістках, і бачу скляні очі того розбійника, повні заціпеніння та первісного жаху. Світло, яке мало зігрівати, сьогодні вперше стало зброєю.

Як шкода, що я так мало знаю про свою силу. Мама загинула надто рано, а лише вона, попередня Берегиня, володіла всіма знаннями про цей Ключ і в принципі про магію, якою він наділяє.

Я обережно повертаю голову. Даріан сидить біля вузького вікна, нерухомий, наче статуя, витесана з північного граніту. Він навіть не роздягнувся, лише зняв понівечену рукавицю. Відблиски вогню грають на його різкому профілі, окреслюючи пряму лінію носа та міцно стиснуті щелепи, роблячи його риси ще гострішими, ще чужішими для мого світу м'яких перин і золотих канделябрів.

— Лорде Торн? — тихо кличу я. Мій голос звучить ламко. Питання повисає в нерухомому повітрі, наче пара від дихання, що миттєво холоне. — Що насправді сталося з Королем?

Даріан навіть не здригається, ніби очікував цього питання вже давно. Його погляд прикутий до непроглядної темряви за вікном, де лютує завірюха.

— Я вже казав вам, Ясна пані. Його Величність зник під час об’їзду прикордонних фортів. Це все, що вам потрібно знати, поки ми не прибудемо до резиденції. Там Магістр Азар і Рада лордів нададуть вам офіційний звіт.

Я повільно сідаю, підтягуючи коліна до підборіддя і кутаючись у залишки своєї гідності та колись розкішну шовкову спідницю, яка тепер виглядає як ганчір’я.

— Офіційний звіт? Ви везете мене через завірюху, на нас нападають розбійники, а ви пропонуєте мені чекати на папери від Азара? — мій голос міцнішає від обурення. — Я маю право знати правду тут і зараз. Король Малкор — голова дому, до якого я незабаром належатиму. Він — дядько мого майбутнього чоловіка.

— Вам все розкажуть у палаці, — повторює він, і в його низькому голосі з'являється те саме роздратування, яке я відчула під час нашої першої зустрічі біля зламаної карети. — Спіть, Берегине. Завтра буде важкий день.

— Ви розмовляєте зі мною так, ніби я неслухняна дитина, яку силоміць везуть до вчителів, — я відчуваю, як у грудях закипає гаряча образа. — Можливо, вам варто бути трохи стриманішим, лорде Торн. Не забувайте, що щойно я вийду заміж за Каспіана і обряд Благословення завершиться, я стану вашою Королевою. Тож не треба так... нервувати через мої запитання. Мені належить знати стан справ у державі, якою я буду правити.

Даріан повільно, майже болісно повертає голову в мій бік. Його очі в напівтемряві хатини здаються двома бездонними чорними дірами, в яких зникає світло каміна. Він видає короткий, сухий смішок — звук, позбавлений будь-яких веселощів, від якого мені стає ніяково і холодно всередині.

— Королевою? — він повільно встає, і його величезна тінь миттєво закриває половину кімнати, наповзаючи на стіни. — Ви справді не розумієте, що відбувається, чи просто вперто відмовляєтесь бачити очевидне крізь свої рожеві сни? Світ тріщить по швах, Ясна пані. Ваше весілля... воно може ніколи не відбутися. Зараз мова йде про те, щоб Нордгард не зжерли тіні, що просочуються крізь щілини, а не про те, якого кольору стрічки будуть на ваших весільних арках чи скільки гостей прийде на бенкет.