Розділ 3. Еліара

Світ навколо мене перетворюється на розмиту пляму з білого снігу та темних стовбурів дерев. Грім мчить так швидко, що кожен стрибок велетенського коня відгукується в моєму хребті глухим болем, а морозне повітря вибиває сльози з очей. Я щосили вчепилася в жорстку гриву та в холодне сідло, намагаючись не думати про те, як безглуздо зараз виглядаю: Берегиня Північного Трону, затиснута в залізних обіймах похмурого лорда, з розтріпаним волоссям і подолом шовкової сукні, що розвівається на вітрі, наче прапор поразки.

— Тримайтеся міцніше, Ясна пані, і пригніться! — гарчить мені прямо у вухо Даріан.

Його голос звучить напружено, перекриваючи тупіт копит. Я відчуваю спиною, як перекочуються тверді м'язи на його грудях, як кожне його дихання стає коротким і зосередженим. Він не просто жене коня — він наче очікує удару з кожної тіні, кожної засніженої гілки, що пролітає повз нас.

Раптом ліс попереду "вибухає" криками та тріскотом. Це не магія Хаосу, про яку попереджала мама в дитячих казках, а груба, приземлена небезпека. З-за величезних засніжених валунів та повалених стовбурів вискакують фігури в брудному хутрі та грубій шкірі. Свист стріли розрізає повітря зовсім поруч із моєю щокою, обпалюючи холодом, і я мимоволі скрикую, втискаючи голову в плечі та заплющуючи очі.

— Засада! Розбійники! — вигукую я.

Даріан реагує миттєво, наче він був зведений, як арбалет. Він різко натягує поводи, змушуючи Грома стати на диби. Величезний кінь б’є копитами повітря, і я ледь не вислизаю із сідла, відчуваючи, як під колінами зникає опора, але залізна рука лорда Торна вчасно притискає мене до себе, втримуючи на місці.

— Сидіть тихо і не ворушіться! — наказує він так самовладно, що я навіть не смію дихнути. Його голос холодний, як лід, що вкриває найглибші річки Нордгарда.

Він оголює меч. Звук сталі, що виходить із піхов, здається мені зараз найгучнішим і найстрашнішим звуком у світі. Розбійників щонайменше десятеро, і вони виглядають наче зграя голодних вовків. Вони оточують нас півколом, тримаючи на поготові іржаві сокири та важкі короткі мечі. Їхні очі горять дикою жадобою наживи — вони бачать мою дорогу сукню, бачать золото на Ключі, що виблискує на сонці.

— Віддай дівчисько і коня, лордику, і, може, залишишся з головою! — кричить одноокий ватажок, виходячи вперед та вищирюючи гнилі зуби.

Даріан не відповідає. В його мовчанні більше загрози, ніж у всіх їхніх криках. Він лише міцніше стискає поводи лівою рукою, а правою описує мечем коротку, смертоносну дугу. Перший розбійник кидається вперед, але Даріан одним блискавичним рухом збиває його з ніг, наче той був солом’яним манекеном. Починається бійка. Грім крутиться на місці, б’ючи крупом і захищаючи нас обох, але я бачу крізь пелену жаху, що розбійників стає більше. Один із них, спритний і худий, підбирається збоку, замахуючись кривим кинджалом прямо в бік коня, поки Даріан відбиває важкий удар сокири попереду.

— Бережіться! — кричу я, відчуваючи, як серце підстрибує до самого горла.

Час наче сповільнюється, стаючи густим, як смола. Я відчуваю, як Ключ на моєму поясі стає гарячим, майже нестерпно обпікаючи стегно крізь шари шовку. Я не хочу спалити Даріана знову. Я не хочу руйнувати все навколо. Я хочу, щоб цей чоловік з ножем просто... зупинився.

Я викидаю руку в бік нападника, але цього разу я не уявляю багаття. Я згадую тишу маминої бібліотеки, запах старих сувоїв. Згадую спокій замерзлого озера, де час завмирає під кригою.

З моїх пальців виривається не вогонь, а хвиля чистого, сріблястого світла, що пахне озоном. Вона вдаряє розбійника в груди, але замість того, щоб спопелити його, вона перетворюється на спалах такої неймовірної сили, що на мить засліплює всіх навколо, вибілюючи фарби лісу. Чоловіка відкидає на кілька метрів, він врізається в дерево і безпорадно сповзає додолу, наче в нього в одну мить вимкнули всі сили.

Даріан на мить завмирає, озираючись на мене через плече. В його очах я бачу дивну суміш подиву, недовіри та люті.

— Я ж казав — не втручатися! — кричить він, хоча саме це моє "втручання" врятувало його коня від підрізаних жил, а мене — від удару в ребра.

— А я казала, що я Берегиня! — огризаюся я, відчуваючи, як у мені закипає невідома раніше, гаряча сміливість. — Я не валіза, яку ви перевозите!

Ключ продовжує пульсувати, відбиваючи ритм мого серця. Я відчуваю, як магія Даріана — його незламна воля, його бойова лють — якимось дивним чином підсилює моє світло, роблячи його густішим. Коли його меч стикається зі зброєю ворога, повітря навколо нас починає іскритися сріблом. Це як танець, про який я не знала: танець, де я даю світло, а він — сталь. Наша магія сплітається в один невидимий щит.

Ще двоє розбійників намагаються підійти ближче, спотикаючись у глибокому снігу, але я знову концентруюся. Цього разу я спрямовую силу не в них, а під ноги коням розбійників, що стоять позаду. Сніг під ними миттєво перетворюється на ідеально гладку, слизьку кригу, і вони валяться додолу, створюючи в лавах ворога неймовірну плутанину.

— Досить! — Даріан користується моментом, відчуваючи мій ритм. — Тримайся!

Він б'є Грома закаблуками, і кінь, наче випущений із лука важкий болт, проривається крізь кільце приголомшених ворогів. Ми несемося геть, залишаючи розбійників позаду в хмарі сніжного пилу та розчарованих криків.

Коли ми від’їжджаємо на достатньо безпечну відстань, Даріан не сповільнює хід ще дуже довго. Повітря стає холоднішим, ліс навколо — похмурішим. Лише коли дерева стають рідшими, а червоне сонце майже повністю зникає за горизонтом, він переводить втомленого Грома на крок.

Я важко дихаю, мої руки все ще дрібно тремтять від пережитого стресу. Ключ поступово остигає, залишаючи після себе приємне, лоскотливе тепло під шкірою.

— Ви... — Даріан нарешті подає голос, але не повертає голови. Його спина напружена, наче він все ще чекає нападу. — Ви могли нас обох засліпити цим своїм фокусом, Ясна пані.