Розділ 3 Частина 1

Розділ 3

Темно та холодно. Десь віддалено, немов із глибокої ями, я чую незнайомий злий чоловічий голос:

- Щоб його... Скільки вона випила цієї гидоти? Все, не чекаємо, поки прийде в себе. Тримай голову, а я вливаю! Один, два, три...

Провал.

- Дивись, очі розплющила! Дівчина, ви бачите мене?

О, а це інший чоловічий голос. Не бачу нічого. Навіть не відчуваю.

- Хлопець уже три години тому прокинувся і здоровіше нас виглядає, а ця недоросль ще непритомна валяється. Думаєш, запізнилися?

Це ви про мене? Я намагаюся вибратися з темряви, дуже намагаюсь, але не маю сил. Зовсім. Свідомість знову кудись відлітає, як летять птахи восени. Надовго. Поки не стане тепло.

Чийсь тихий приємний голос вириває з обіймів сну. Цей голос - моє тепло, завдяки якому, я щоразу повертаю собі здатність мислити. Нехай болісно, ​​але це єдиний шанс відчувати, що я ще жива.

- Гей, дівчинко. Ти повинна швидше прийти до тями, - важке зітхання. Мій теплий голос, чому ти такий сумний? - Ти ж збиралася до школи часу, так? Вирости, навчись, стань справжнім Майстром Часу, і це буде найкраща помста за те, що з тобою створили.

Вау...в мене вірять. Майстер Часу? А як це? Все одно приємно – теплий голос хоче, щоб я вчилася. Ось тільки мені якось треба вибратись звідси, а я наче застрягла в болоті. І зовсім не відчуваю тіла. Знову засинаю.

Через крик того чоловіка, я черговий раз почала прокидатися. Він лютує.

- Замовкни бовдур! Все з нею буде нормально! Просто потрібен час, щоб центральна нервова система нормально запрацювала.

Цікаво, чи це вони про мене? Так хочеться запитати, але навіть очі розплющити не можу, як не намагаюся.

Ваш вчитель, почувши медичний діагноз у такому формулюванні, забився б у конвульсіях і помер.

- Ти давай не жарти жартуй, а голову їй рівно тримай, а то захлинеться.

Я відчула! Як приємно знову, щось відчувати. Тепла рідина розливається по губах, проникає усередину. Цікаво, чи це вода? Не відчуваю смаку, лише тепло.

А де Урсула та Нагі? Хочу почути їх голоса. Знову затягує у сон.

Не знаю, скільки пройшло часу, перш ніж почуття повноцінно почали повертатися до мене. Час від часу я чула голоси якихось чоловіків, але не впевнена, чи це правда відбувалося, чи тільки наснилося? Знаю точно, що зараз мені тепло та м'яко, а ще пахне травами, особливо відчувається білий кедр. Такий легкий та приємний аромат. Спробувала вдихнути глибше. Не вийшло. Різкий біль у грудях, я закашлялася. Чиясь рука погладила мене по спині. Внутрішнє давлення затихло. Я перестала кашляти. Тільки тіло ломить, ніби я добу без відпочинку поралась на полі.

Чую серцебиття. Цікаво, це моє так колотиться, або ... Розплющивши очі, зрозуміла, що прильнула обличчям до чогось, або до когось. Різко спробувала відсунутись, але не вийшло. Все через ту саму руку на моїй спині. Ледве не обурилася, але через секунду зрозуміла, що їду верхи на коні, на величезній швидкості, а голова розколюється від болю. Страшно! Все ж таки добре, що мене тримають. Найменше мені зараз хочеться впасти.

- Опритомніла! - У знайомому "теплому" голосі чулося полегшення.

Так це він просив, щоб я швидше прокидалася, і мовляв, що маю дістатися до школи. Треба запитати де Нагі з Урсулою, але сили, які, здавалося, повернулися до мене, швидко вичерпалися. Знову хочеться спати, позіхаю, очі заплющуються.

- Ні-ні, більше спати не можна. Намагайся, борись, але не засинай. Ми скоро зупинимося. Чуєш мене? Уважно дивись на мене, тільки знову не засинай. Давай, розкажи як тебе звати?

Підняла голову нагору. Мій співрозмовник - чоловік, або хлопець ... важко роздивитись обличчя - в очах все пливе. Але одне розумію ясно – я ще ні з ким так близько у житті не сиділа. І на коні не їздила, ось тільки не розумію – подобається чи ні. Ой, яке волосся у нього довге, світле, трохи заплутане. У селі таких ні в кого нема. Підборіддя гостре, зімкнуті губи. Дивно якось розглядати людину так близько. То що там у мене питали? Думки тікають, як таргани. Важко зосередитися, але почуваюся краще. Згадала – треба сказати ім'я.

- Мелісса, - озвалася я, після невеликої паузи.

- А де народилася?

- Не знаю, – відповіла чесно.

Після такої відповіді, співрозмовник опустив голову і уважно подивився на мене. Який колір очей незвичайний... медовий. А погляд гострий, уважний, вивчаючий.

- Але все життя я прожила у Сінчі. Це село поблизу Великих Сосонок.

Він здивований. Через кілька секунд роздумів кивнув. Шкода, я думки читати не вмію, а по його обличчю і не розібрати про що думає.

Зір знову стає чітким, і думки теж прояснюються. І що я наробила? Розповіла хто я і звідки, зовсім незнайомій людині! Ось хробак хитровигаданий! Поки погано клепка працювала, він усе й випитав. І ось ще питання: що я роблю посеред дикої пустельної місцевості, на скаку, обійнявшись з підозрілим блондином? Де Наґі з Урсулою? З кожною хвилиною запитань стає дедалі більше. У голові безладдя, знову не розумію, що відбувається. Одним словом – жах.

- Ти тремтиш, - констатував блондин, якого в серці я прозвала хитрим лисом.

І що я маю на це сказати? Що мені погано стає, коли до мене торкаються? Що я готова битися до останніх сил, аби мене не чіпали? Що мені страшно і я хочу якнайшвидше спуститися на землю? Всупереч внутрішнім очікуванням, мене підтягнули ближче. Обережно, дбайливо. Хлопець зняв з плечей важкий яскраво-синій плащ, і перекинув на мене, ховаючи від вітру, який обдував спину. Напевно, вирішив, що тремчу від холоду. Хах, після зимового сну в сараї Глинчика – осінній вітер мені, що блоха корові. Я відсунулась назад, коротко подякувавши за плащ. Хлопець невдоволено примружив очі, але нічого не відповів.

Здається, я в безпеці. Залишається чекати обіцяної зупинки – там уже розберуся що до чого, а зараз хочеться займатися часом. Тільки він допомагає заспокоїтися і упорядкувати думки. Вперше, останнім часом, я так довго не рахувала та не говорила з часом.