Розділ 1

1 розділ.

Сьогодні вночі я вчиню справжній злочин. Все, що мені залишається - врятувати життя, ризикнувши ним. У кращому випадку вдасться втекти, вчитися, і ніхто мене вже не зачепить. У гіршому - зловлять, як кішка мишку, і відправлять до старости Костиля в сусіднє село. Точно не будуть чекати, поки виповниться п'ятнадцять років, як до того домовлялися. Мені належить стати його п'ятою дружиною.

І нікому немає діла до того, що попередні чотири дружини так швидко пішли з життя. Першу - в річці виловили, коли та вже була кольору грозових хмар. Костиль сказав, що бідолаха втопилася, поки одяг полоскала. Іншу виявили в лісі, з розпореним животом і страшними гематомами на спині, ногах, руках. Костиль раз у раз проклинав диких звірів. Третю - повішену в сусідському сараї. Колись наповнені щастям очі, були виколоті, і вкрилися запеченою кров'ю. Вже й не пам'ятаю, на кого скинули всю провину. Четверту дівчину, їй теж п'ятнадцять було, як і мені скоро, знайшли минулої весни в пшеничному полі. З маленького тендітного тільця стирчала рукоятка сокири. На руках не дорахувалися трьох пальців, з зовсім свіжих ран на спині сочилась сукровиця, а тіло її було біле, наче сніг. Навіть дитині зрозуміло, що звірі не б'ють до синців, а сусіди, які любили дівчинку, як власну доньку, не стануть вбивати нещасну, але пред'являти старості ніхто не насмілювався. Я - п'ята наречена Костиля і все, чим були зайняті мої думки останні кілька років - знайти можливість уникнути своєї долі.

За три місяці до мого п'ятнадцятиріччя, стало відомо, що Глинчик - староста нашої маленького, але затишного, села Сінчі, у якого я живу і працюю, роздобув запрошення в школу часу і віддасть його своїй дочці.

Швидше за все, викрасти запрошення і бігти, це єдина можливість, іншої вже не буде. Але чи правильно тікати? Староста Глинчик з тіткою Глинчихою мене все життя годували, дах над головою давали, а я - невдячна - тікаю, ще й із запрошенням їх дочки Гуслі. Подумаю над цим, коли буду в безпеці. А для мене, безпечне місце одне - подалі від Сінчі. Хоч і люблю я наше село. Ліс тут добрий, щедрий на гриби і трави. Поля родючі, а річки глибокі, кристальні. Вода в них жива, солодка. Та тільки ні ліс, ні вода від смерті мене не врятують. Вони візьмуть бездиханне тіло, як належне, поховають в своїх глибинах і хащах. А я жити хочу.

Сміливість тікати посилювали історії місцевого пекаря Праніна. Він часто розповідав, як кілька місяців працював в одному з найбільших міст імперії - Абер-Дабері, та які чудеса бачив. Саме завдяки йому, я пообіцяла собі, що побачу величні кораблі, що розсікають моря своїми величезними носами, і ці самі моря, і сукні справжніх леді, і на фонтани подивлюся, а найбільше мрію до карети доторкнутися. Пранін коли розповідав про цей віз з дахом, очі блищали! Інакше, ніж у п'янички місцевої, скоріше як у коня, який побачив хліб з сіллю. А дядькові, між іншим, вже сорок років!

Готуватися до втечі я почала відразу ж, заспокоюючи себе тим, що в Гуслі - законної власниці запрошення, з часом не ладяться справи. Скільки вона не намагається, навіть секунди рахувати не виходе. Не підкоряється їй цей ритм, як не всякій людині підкоряється дикий кінь. А пекар розповідав, що це важливо, і в школу часу потрапити важче, ніж перерахувати весь коров'ячий гній, розкиданий по дорогах Сінчі. Він і сам намагався у часомісники податися - але його не прийняли, хоча з часом у того, як мені здається, проблем немає - без перерви може п'ять годин по секунді рахувати, не збиваючись.

Я свіої здатності нікому відкрито не показувала, та й показувати поки особливо нічого, але один трюк з часом створити вмію - на нього і сподіваюся, а ще витримую ритм часу вдало. Якщо в школу вчитися не візьмуть, значить Глинчиха правду казала - від мене "користь буде тільки в ліжку Костиля - той молоденьких любить, і за мене багацько золота віддасть".

І скільки б Глинчиха не розповідала, що бути дружиною старости - почесно і я повинна радіти такій можливості, мене від однієї думки про бридкого старосту нудить, як нудить при вигляді мертвого пса, що на радість мухам вже тиждень лежить під палючим сонцем. Ненависть до нього почалась після випадку дворічної давності, коли Костиль мене своїми противними жирними ручищами обмацав з ніг до голови, мовляв "оцінка товару". Як згадую - так тремтіння по тілу, і сльози зрадницьки виступають. Пощастило, що я цінний "товар”, отож Глинчик заборонив тоді зі мною, щось робити, сказавши так: "Нехай підросте. А далі так вчинимо: спочатку гроші - потім втіхи". Про той випадок розповісти було нікому - ніхто б мене не пожалів, як не пожаліли моїх чотирьох попередниць. Та й соромно про таке скаржитися - інші дівки вже в чотирнадцять свою сім’ю мають. А пекареві розкажи - на розбирання піде - та тільки це не має сенсу. Проти старости виступати - собі гірше зробити. Не хочу щоб через мене постраждав дорогий серцю щокатий дядько, з теплою сонячною усмішкою. Ось і мовчу, як риба. Осад від "оцінки" Костиля, що супроводжувався неприємними дотиками і хтивими смішками, ліг на серце у вигляді почуття ганьби і страху. Неначе шар бруду на тілі після цілого дня в болоті, а відчай душив, немов зміюка горло обвила. Після тієї самої зустрічі з судженим, дочекалася поки заснуть, а сама ховалась в холодному темному хліві. Я жадібно рахувала секунди, як вчив Пранін, та носом хлюпала. Час завжди є, секунди зливаються в хвилини, хвилини в години - безперервний процес, який захоплює, заколисує, дарує спокій. І час ніколи не розповість мої таємниці, так, що з того вечора, два роки тому і щоночі, по сьогоднішній день, як тільки з прибиранням і тваринами справи закінчила, сідала рахувати і розповідати часу про все, що мене турбувало. І про те, що страшно, і про те, що втомлююся, і про майбутнє і про минуле говорила. Тільки з часом, про таке і базікати. Спочатку було важко поєднувати рахунок і розповідь, але потім звикла. Часто в результаті цих "обговорень" незрозумілі ситуації прояснювались, приходили вирішення проблем, а найголовніше - я не була самотня. У мене є час.