Розділ 36. Морський світ

Наші дні. Європа.

Через декілька років.

Сонце піднімалося над садом, розливаючи м’яке золото по дахах і листях винограду.

Аннет сиділа на веранді, примружившись від яскравого сонця, що ліниво огортало її ранковим теплом. Раннє чаювання вже стало її ритуалом, поки її донечка навідувалася до сусідської подружки, щоб провідати кошенят, які та мала. Повітря пахло трояндами й свіжоскошеною травою. У такі миті світ здавався абсолютно спокійним і мирним.

Раптом із боку садових воріт почувся вереск, скрип, і калитка розчахнулася. У двір, немов вихор, влетіла Сонія — її маленька донечка — разом із сусідською подружкою. В обіймах у дівчинки були затиснуті кошеня. Один з них її улюбленець, який вона назвала Лотосом. Тваринка, схоже, уже змирилася зі своєю долею вічного супутника, муркотіла маленькій у шию.

— Мамо, мамо! — захлинаючись від радості, вигукнула Сонія. — Марія сказала, що вони сьогодні їдуть на відкриття океанаріуму «Марвел»! Там будуть справжні акули, і скати, і морські леви, і багато-багато різнокольорових риб! І дельфіни фокуси показуватимуть! Мам, ну мам, ми ж теж підемо, правда?!

Аннет не втрималася від сміху. Очі донечки світилися таким захопленням, що відмовити було б злочином.

— Добре, крихітко, — сказала вона, відкладаючи чашку. — Я тільки подзвоню татові, хай теж до нас приєднається.

Сонія пискнула від радості, поставила котика на землю й кинулася до себе в кімнату.

За кілька хвилин Аннет почула гупання шафи, дзенькіт дзеркала й урочистий вигук:

— Мам, я готова!

Дівчинка стояла посеред кімнати у своєму «принцесовому» зеленому платті — поверх піжами. Половина спідниці була заправлена в штанці, а корона світилася всіма барвами веселки.

Аннет засміялася дзвінко, як давно не сміялася.

— Ти чарівна, моя морська принцесо, — сказала вона, обіймаючи доньку, — але давай трохи поправимо королівське вбрання.

Вона підхватила маленьку на руки і повернулася до кімнати, щоб наново перевдягнути сукню, застібнути блискавку, розгладити пишну спідницю й поправити корону. — Тепер — досконалість.

За сорок хвилин вони вже сиділи в машині, що плавно котилася до центру міста.

Сонія вертілася на задньому сидінні, відмовлялася пристібатися й вже встигла дослідити всі кишеньки, навіть під сидіннями.

Дом пообіцяв зустріти їх уже в океанаріумі — затримувався в офісі, але запевнив, що не пропустить виступ дельфінів.

Шум, сміх, запах солоної води й гомін людей — усе навколо мерехтіло кольорами.

Сонія тримала маму за руку й тягнула вперед, до величезного басейну.

Почалося шоу, зал вибухнув оплесками. Дельфіни пурхали у воді, викидали фонтани бризок, морські котики смішно махали ластами. Звісно, що маленька дзига відмовилася сидіти на місці і вирішила споглядати шоу біля самого басейну.

Аннет намагалася не зводити очей із доньки, весь час тримала малу за руку. Але на мить відволіклася — і саме тоді один із дельфінів висунувся з води просто біля бортика. Сонія, заворожена, потягнулася до нього, її мокра долонька вислизнула і принцеса майже пірнула.

— Сонія! — тільки і встигла крикнути Аннет, та сильні руки вже підхопили дівчинку.

— Тато! — радісно вигукнула Сонія, вчепившись за шию тата. — Ти бачив?! Дельфін упізнав мене! Він хоче гратися зі мною!

Дом розсміявся, поцілував доньку в щоку.

— Бачив, маленька русалко. Але в воду без дозволу Нептуна лізти не можна.

— А де ж він? Я хочу побачити!

— Я чув, він зараз у великому басейні, поруч із акулами. Ходімо знайдемо його?

— Так! — схвально підстрибнула дівчинка.

Дом підійшов до Аннет, поцілував її в привітанні, обійняв за талію.

— Вибач, що запізнився, — сказав тихо. — Без пригод не обійшлося?

— Із нашою донькою? Це було б дивно, — відповіла вона з усмішкою.

Перед ними розгортався цілий підводний світ — безкрайній і живий. За прозорим склом розливалася синява, в якій грали сонячні відблиски. З глибин повільно пропливала гігантська акула-кит, велична й спокійна. Навколо неї снували зграї срібних риб, блимаючи лускою, мов зорі, що вирішили плавати під водою.

Знизу вгору здіймалися бульбашки, і кожна відбивала промінь кольорових ламп. М’яка музика заповнювала простір — щось між звуком арфи й шумом прибою. Вона текла, як вода, з’єднуючи все довкола у єдиний подих.

У далині, крізь товщу скла, можна було побачити темно-синій тунель, що йшов у глиб акваріума, де люди здавалися тінями, а риби — істотами з іншого світу. Великі скати ширяли над головами, немов підводні птахи, а коралові рифи виблискували всіма барвами — від рожево-перламутрового до густо-фіолетового.

Сім’я зупинилася перед величезним панорамним склом.

Аннет дивилася на цю глибину й ловила себе на думці, що спокій може бути бездонним.

Вона притисла до себе Сонію, а Дом, присівши поруч, пояснював доньці, як дихають акули і чому скати літають у воді, мов птахи.

І раптом Аннет помітила: за склом, у відблиску щось не збігається.

Їхня «віддзеркалена» сім’я рухалася не одночасно з ними.

І тоді вона зрозуміла — це не дзеркало.

По той бік, у глибині акваріуму, стояла інша родина.

Чоловік у темному вбранні, суворий, але спокійний; жінка — у пудровому сарі, легкому, як туман; і маленька дівчинка, що тримала в руках іграшкового дельфіна.

Аннет застигла.

Жінка поправляла волосся дитині, і тоді Аннет помітила блиск — на її руці мерехтів знайомий візерунок. Голубий, як небо перед грозою.

Вона машинально подивилася на свій браслет — той самий відблиск.

Між ними, крізь товщу скла й води, протягнувся тонкий промінь світла, що поєднав два камені.

Аннет приклала долоню до рота. Серце билося швидко, у скронях зашуміло.

Індійська дівчинка побачила Сонію і почала активно махати їй своєю маленькою рукою.

Сонія весело застрибала і помахала у відповідь.