Епілог

Через 5 років

Сонце сідало в ріку, поливаючи все довкола м’яким золотом. Дощ щойно стих, і дошки причалу ще блищали від вологи. Аннет сиділа на краю, опустивши босі ноги у воду. Домініан стояв поруч і розмовляв із батьком. Сьогодні родина святкувала четвертий день народження їхньої маленької Сонії.

Батьки Домініана благодушно запропонували свій заміський будинок, що мав власний вихід до води. Їхній власний дім ще був у стадії будівництва.

Гірлянди з повітряних куль гойдалися на вітрі, стрічки, немов кольорові змії, тягнулися у небо. Зграйка дітей запускала паперових зміїв — вони тремтіли крилами, немов живі пташки, і злітали вище дахів. Двоє найменших з азартом намагалися виловити яблука з відра з водою, і їхній регіт змішувався з музикою. У повітрі витав солодкий запах фруктів і свіжоспечених коржиків, додаючи святу ще більшої домашньої теплоти.

Почувши, як її кличуть, Аннет повернулася.

— Боже, не біжи так! — схопилася за серце вона.

— Я й не бігла, — образилася Сонія. — Я просто швидко йшла. Мамочко, а чому ти тримаєшся за груди? У тебе душа болить? — серйозно насупивши бровенята, спитала мала дзиґа.

— Ні, рідна моя, просто я перелякалася за тебе, — озвалася Аннет, похитуючи головою.

Дівчинка зупинилася, притиснула долоньку до грудей і серйозно сказала:

— Бережи свою душу, мамо.

Серце Аннет завмерло на мить, наче перестало битися. У вухах відлунали знайомі інтонації, і світ навколо затьмарився. Вона впізнала ці слова — ті самі, що колись, багато століть тому, промовила Анджалі. Здавалося, час склався в одну лінію: давнє й теперішнє зустрілися в устах її маленької доньки.

Аннет підняла очі на Домініана — й побачила, що він теж застиг, наче вражений тією ж невидимою хвилею. У його погляді не було запитань, лише впізнання і тиха згода: він також зрозумів.

— Біжи до мене, крихітко! — озвалася Аннет, простягаючи руки. Емоції затопили її душу. Невже можливо?

Сонія підбігла й кинулась їй на руки, міцно обійняла за шию й прошепотіла тоненьким голосом:

— Я завжди повертатимусь до тебе.

Сльози затьмарили очі Аннет. Вона підхопила доньку на руки й пригорнула до себе, вдихаючи запах її волосся, змішаний із вітром і вечірньою прохолодою. Коли підняла погляд, зустріла очі Домініана. В них світилася та сама тиха впевненість, що й багато років тому, коли він обіцяв їй бути поруч. Він не став нічого питати — просто обійняв їх обох, міцно, так, наче хотів утримати в долонях цілу вічність.

***

Ще через кілька років

Аннет

Навесні ми впритул узялися облаштовуватися на новому місці. Як я й мріяла, ми переїхали до води — у красивий будинок серед лісів і виноградників. Клімат чудовий, повітря чисте, і що мені особливо подобається — надмірно турботливі батьки Домініана, які постійно воркують біля мене й із захватом поглядають на мій живіт. Так, на початку матір мого чоловіка не палала бажанням приймати мене у сім’ю, проте її ставлення дуже змінилося відразу як вона мала нагоду потримати на руках свою першу онуку. Наразі мені здається, вони й мене вже сприйняли як власну доньку — ці люди з великим серцем. І я гріюся в променях їхньої любові, надолужуючи те, чого так бракувало мені в дитинстві. Гадаю, що їхній третій майбутній онук стане найулюбленішою дитиною у цій великій родині.

Вже пів року, як ми з усією сім’єю перебралися до власного омріяного житла. Нещодавно спіймала себе на думці, що вперше в житті почуваюся на своєму місці — вдома. Я й досі не можу стерти з обличчя посмішку, зітхаю і весь час милуюся краєвидами ріки з вікна: світанки й сяйливі заходи сонця, туманні ранки, дощові дні. Люблю кожен куточок цього дому. Моя фортеця!

Відчуваю всепоглинаюче щастя поруч із коханою людиною. А коли кладу руку на свій округлий живіт і відчуваю у відповідь легкий поштовх, мене ніби розриває на тисячі маленьких щасливих шматочків.

Сльози знову підступили. «Та що ж це таке! Жодна з попередніх двох вагітностей не робила мене такою плаксою, а тепер — наче за всі три разом!» Чуттєвість зашкалювала: кожна квітка викликала розчулення, кожна усмішка дітей — сльози радості. Кожен дотик коханого запалював іскри. Дом, звісно, тільки радів цьому.

От знову… замріявшись, стою вже хвилин десять біля дитячої.

Домініан був зайнятий, тож кімнатами панувала тягуча тиша. За вікнами шуміло літо. Вирішивши перевірити малечу, я відчинила двері до дитячої кімнати й завмерла на порозі.

На пухнастому килимі сиділа старша донька. У руках вона тримала тонкий срібний браслет з аквамарином — той самий, що я так старанно ще вчора сховала назад до скарбнички. Сонія була явно закохана в цю прикрасу і щодня «позичала» її в мами потай. Дівчинка надягнула його на руку, і тепер він злегка сповзав їй на лікоть.

Мала бешкетниця загорнулася у шовкову хустку, немов у сарі, і гралася з меншим Климом. Гра віддалено нагадувала школу: безліч папірців, скручених у трубочки, були розкидані довкола. Старша з театральною серйозністю брала ці паперові трубочки, розгортала й вигадувала історії, розповідаючи їх, наче поетеса. Менший тільки розкидав папірці, м’яв їх і пробував на смак.

Обох ця гра захопила так щиро, що я не наважувалася їх зупиняти. Лишалося непомітно стояти у дверях і милуватися дітьми.

Сонія тим часом урочисто розгорнула новий «сувій» і чітко промовила:

— Треба берегти серце, чути, що каже душа. І завжди пам’ятати: якщо любиш — то це назавжди.

Клим, хоч і ще малий, раптом перестав м’яти папірці. Він серйозно подивився на сестру й на мить може здатися, наче справді вслухався. А тоді радісно зареготав, захоплюючи маленькими ручками стільки папірців, скільки може вміститися у нього в ручках.

Я знову розчулено прикрила рот рукою. Перед очима на мить промайнула постать іншої дівчини — Анджалі, яка теж колись навчала й берегла. Серце стислося від трепету й гордості: її донька, ще така мала, несла у світ ті самі слова, що й Берегиня багато століть тому.