Розділ 35. Матвій

Наші дні. Європа

Матвій

Будучи у відрядженні за кордоном, я менш за все палав бажанням затримуватися у чужому краї довше за потрібно. В останній вечір, після ділової зустрічі, прямував із візитом до старого приятеля — колись служили разом. Перемололи багато всякого бруду пліч-о-пліч. Після одного із завдань я навіть деякий час вважав його мертвим. Але доля звела нас знову — несподівано, і я цьому щиро радий.

Квитки на завтрашній рейс приємно гріли внутрішню кишеню жакета. Думка про те, що незабаром повернуся додому, додавала градусу настрою сьогоднішньому вечору.

— От же ж! Знову затори, просто виводить мене з себе цей локальний трафік! — пробурмотів я, б’ючи пальцями по керму. Не встиг, як слід подумки посваритися на водіїв, як помітив дим і яскраво-блакитну машину, що врізалася в дерево недалеко від траси, якою повз тягнувся потік.

Здавалося, це сталося кілька хвилин тому. Нікого з поліції чи рятувальників — лише кілька авто сповільнили хід. Хтось зупинився поряд. Я вдивився уважніше — побачив маленькі долоні й тонкі пальці, що панічно впиралися у вікно з боку водія. Двері були зігнуті, мабуть, заклинило.

— Там хтось не може вибратися! — вихопилося вголос. Судячи з усього, це була жінка.

Щось спалахнуло під капотом, і дим повалив густіше. Я озирнувся навколо — десятки очей спостерігали, але ніхто не рухався. Люди стояли осторонь, хтось тримав телефон біля вуха, мабуть, викликаючи допомогу. Усі чекали, доки приїдуть пожежники, але часу на це вже не було.

Розуміючи, що дівчина може не встигнути вибратися до вибуху, мною в одну мить заволоділи інстинкти. Я різко звернув на узбіччя, загальмував, вистрибнув з машини й кинувся до постраждалої. Гарячий дим уже валив стовпом, у повітрі стояв смак бензину й металу. З усієї сили потягнув дверцята. Мабуть, тільки з третього разу шматок металу вдалося відірвати. Тендітна постать із золотавим волоссям вибралася з авто й похитнулася, втрачаючи опору. Ноги її не тримали зовсім — і коли ця подоба янгола завалилася мені просто на руки, я навіть не встиг подумати.

— От дідько, звідкіля ти взялася на мою голову? — дівчина судомно чіпляється за мене. Відчуваю як її усю трясе.

— Тихо, дівчинко, тихо. Все добре.

Вона схопила мене за куртку, притиснулася ближче.

— Не віддавай… будь ласка… не віддавай… — її шепіт ледве чутно у загальному хаосі.

Що з нею робити — не знаю. Я сам тут із візитом, у чужій країні. Хто вона і хто її переслідує — гадки не маю. Але внутрішні принципи не дозволяють залишити цю німфу на волю випадку.

Нічого іншого на думку не приходить, як відвезти її до заміського лісового будинку друга. Той люб’язно погодився прихистити нас обох доти, поки постраждалій не стане краще. Так ми й опинилися вдвох посеред лісу. Ще не розумію, чим ще може мені обернутися ця зустріч, але в ту мить інакше вчинити я не міг.

***

Вийшовши на ґанок і закуривши, піднімаю погляд у небо.

Жирні свинцеві хмари висіли так низько, що, здавалося, ось-ось торкнуться верхівок дерев. Повітря важке і насичене вологою — гроза стояла зовсім близько.

Повільно випустив дим, дивлячись, як тонка сіра стрічка розчиняється у вогкій тиші.

Я продовжував уважно спостерігати за нею. Усі ті кілька днів, що вона провела в ліжку, більшу частину часу — у сні, я намагався приміряти на дівчину різні сценарії — що могло з нею статися і чому. Схоже, що вона все таки добряче приклалася головою. Її б до лікарні, проте чи безпечно?...

Коли німфа не спить — довго й засмучено дивиться у вікно. Нещасна й прибита. Чогось весь час здригається, коли до неї заходжу. Мені дуже шкода її. Майже не говорить. Така тендітна, така маленька...

Ця жінка не належала моєму світові — занадто ніжна, занадто красива, занадто «звідти». Волосся переливається медом і пахне сонцем. Вії широким віялом відбивають тіні на блідій шкірі. Поки спить, ковзаю по її долоні пальцями. А коли дивиться на мене — як кошеня покинуте. Погляд повний довіри... І цього моєму серцю достатньо, щоб його знову накрило.

Наче наркоман, я став залежним від цих очей… ловлю себе на тому, що зависаю на її губах.

Ні, ні, ні! — смикаюся назад, виходжу надвір. Глибоко вдихаю, рахую вдихи-видихи по квадрату. Мозку потрібна ясність.

Ця німфа явно не для мене.

А тоді для кого? Зрозуміти не можу, чому її чоловік не боровся за неї, а дозволив тому трапитися!

Та ти ж сам зовсім її не знаєш!

А що я ще маю знати? І що ці знання змінять? Ти або відчуваєш, або ні. Я вже й не думав, що колись знову щось відчую.

Проте треба відпустити. Не твого, вона поля квітка.

І від розуміння цього чомусь лють переповнює. От повернуся додому — піду у крутий бар із божевільним меню й такими ж безвідмовними дівчатами. Замовлю найдорожчий алкоголь — і життя моє знову піде звичним шляхом.

Але ж ця німфа ніколи не буде однією з них. Упевнений, що ні. А нічого іншого не передбачено. Не можу знайти рівноваги поруч із нею. Виводить мене з себе, зараза така!

А вона… ковтаю шипастий клубок у горлі… вона все згадає, знайде свого ідеального принца. Адже не якийсь остолоп одягнув їй цей камінь на палець, правда? Повернеться у свій гарний дім, відмиється від усього цього бруду, що трапився з нею. Найімовірніше, попрацює з психологами, отримає підтримку родини. І забуде мене — і все, що було у цьому домі. Обов’язково забуде.

Остудивши себе цими думками, я вже спокійно повернувся до тепла приміщення.

Мій ангел уже спав.

***

Через пару тижнів

Сни мої поверхневі, вже багато років не можу повністю розслабитися, навіть уві сні. Завжди тримаю поруч зброю. Маразм, знаю, але по-іншому не можу. І сняться мені сьогодні кошмари, якими зазвичай лякав молодих: про диверсантів... зраду... ніж у спину... постріли, вибухи.

Відчуваю жах і ніяк не можу прокинутися. Відділити сон від яві. Мене топить тривогою й адреналіном. Відчуваю, як щось повільно рухається підо мною. Наче змія.