Розділ 34 Луїза

Наші дні. Європа

Десь у сільській місцевості

Луїза

Прокинулася від того, що сонце різало очі. Перевернулася і накрила обличчя подушкою. Проте відчуття голоду вже настирно подавали сигнали на підйом. Ніс лоскотав запах кави. Ну добре, прокидаюся.

Дивно…

Остаточно прийшовши до тями на мить застигаю, вдивляючись у вікно з ситцевими фіранками в дрібну квіточку. Який скажений візерунок. Щось тут не правильно.

Насупилася й оглянула кімнату: голі стіни з бруса, біля ліжка тумбочка, у кутку вбудована шафа. Лаконічно. Навіть аскетично. Це ліжко здавалося занадто безмежним, щоб бути моїм власним.

Пробую прислухатися. Усередині порожньо, хіба що вітер не виє. Це не моя кімната. Але як я тут опинилася?

Так, треба повертатися додому…знову тиша…а куди додому?

Спробувала згадати вчорашній день… позавчора… тиждень… Паніка накрила липким потом. НІЧОГО. Я не пам’ятала нічого!

 Ані власного імені, ані ким була. Заплющивши очі, я роблю глибокі повільні подихи, намагаючись пережити хвилю, що накрила. Пережити — і не розсипатись під цим роз’їдаючим мене адреналіном.

Відчуття дорослості, ніби я хоч щось контролюю, вислизає крізь пальці, мов пісок.

Та яке там… я навіть собою не керую!

Від цієї безпорадності, від образи — сльози самі котяться щоками.

Це ж неможливо! Людина мусить бути кимось…

Погляд упав на двері збоку. Здогадавшись, що у кімнаті повинна бути ванна кімната, підскакую. Різко — й одразу гострий, тиснучий  біль пройняв скроні. Нудота підступила до горла. Важко дихати, ну добре, перечекаємо, поки біль ущухне. Повертаюся на подушки. За десять хвилин друга спроба — уже повільно й обережно піднялася з ліжка. О, так вже краще! — далі обережно пересуваю ноги в бік ймовірної ванної, там мало бути дзеркало.

Крок за кроком доповзаю до дверей, і, як й очікувала, переді мною відкрилася вбиральня з душовою кабіною. Над умивальником висіло овальне дзеркало в дерев’яній рамі. Перед очима знову мушки, напевно переоцінила свої сили. Ноги тримтять, спираюсь на умивальник. Вглядаюся у відображення.

Із дзеркала на мене дивилася молода жінка, мабуть, колись вона була красивою. Медово-шоколадне волосся ще не втратило блиск, але тепер нагадувало пташине кубло. Воно стирчало на всі боки, як суха трава, прикриваючи плечі й груди. Очі карі, із золотими цяточками, гарячково блищали, яскраво вирізняючись на блідому, хворобливому обличчі. На вилиці й чолі ще зеленіли синці, торкаюся – уже не боляче, очевидно, не свіжі. Мене били? Задираю футболку і досліджую решту худого тіла на предмет пошкоджень. Тільки здерті коліна, решта чисто.

Біла футболка, на моїй фігурі явно чужа, більше скидається на сорочку. Тонкі руки з довгими пальцями. Нігті подекуди обламані, але видно, що доглянуті. Декілька пальців прикрашали каблучки з діамантами. На безіменному — обручка. Біле золото. Те що камінці –діаманти, навіть не сумніваюся. Прикраси важкі та вишукані. Це явно ексклюзивна колекція, вартістю в тонну грошей. Звідки це знаю – й гадки не маю, просто відчуваю, що добре на тому розуміюся. І це вносить у і без того неспокійний стан ще більше плутанини.

Ці коштовності абсолютно не пасували до мого теперішнього вигляду і цієї аскетичної кімнати. Не відпуска відчуття неправильності місця. Цієї ситуації взагалі не повинно було трапитись у моєму житті.

Більше не рвуся. Мало по малу повертаюся до спальні й опускаюся на край ліжка, голова відчувається цеглиною.

— Де я? — шепочу в надії отримати який образ зі свідомості.

Чую важкі кроки, двері відчиняються. На порозі показалась чоловіча постать. Плечі ледь уміщаються у двері. Високий, із обвітряним обличчям. Борода додає мужності. Не дивлячись на простий одяг, відчуваю, що він тут теж якийсь недоречний. Він не схожий на селянина від слова зовсім. Відмічаю дорогий годинник на зап’ястку, його зачіска і борода підстрижені дуже охайно і стильно. В його виправці щось від військового: рівна спина, скануючий погляд, тиснуча домінуюча енергетика. У руках — таця з чаєм і бутербродами.

Я заручниця?! Від цієї думки, мороз проходить по шкірі.

— Нарешті ти прокинулася, — його голос низький і спокійний. Слух ріже різка вимова бородатого. Англійська не була його рідною мовою…проте для мене напевно що так. Побачивши, мою реакцію на себе, здоров’як додав: — Чого так дивишся перелякано? Тобі уже нічого хвилюватись. Ти у безпеці.

На серці трохи відлягає. Чомусь дуже хочеться йому вірити. Напевне тому, що на себе надіятися я зараз не можу. Продовжую слідкувати за його рухами із широко розкритими очима, але пам’ять залишалася порожньою. Ще раз метнувши погляд на свою обручку, пробую приміряти на здоров’яка образ нареченого. Ні. Безглуздя якесь!

— Хто ви? — питаю тихо.

Чоловік поставив тацю біля мене на ліжко, сам сперся на тумбу, тримаючись на відстані. На його обличчі я не побачила ані образи, ані здивування.Значить ми і справді незнайомці.

З хвилину вивчає мене пронизливим поглядом. Ковзає по обличчю, затримуючись на губах. Потім його брови крутим вигином сходяться докупи і він нарешті дає свою відповідь:

—Мені також дуже цікаво спитати тебе те саме, — посміхається — клич мене Матвієм.

Напевне чекає від мене ім’я у відповідь, проте порадувати його нічим. Я сама б хотіла те дізнатись.

— Я заручниця? Ви мене викрали?! — можливо це і звучить дико, проте від відповіді на це питання повністю залежить бачення цієї ситуації.

— Що?! Ти що взагалі землю з небом сплутала? — його обурення виглядає справжнім. Фух. Видихаю.

— Ти потрапила в аварію. Я знайшов тебе біля дороги. І… ти сказала, що в небезпеці і відключилася. Твоя машина спалахнула, телефону при тобі не знайшлося. Тому я вирішив прихистити тебе, доки не розкажеш, ЩО чи ХТО тобі загрожує.

Здивовано розкриваю очі. Значить хтось справді хотів моєї смерті? Ще раз вивчаю свої руки: так, це підтверджує мою здогадку, що я в цьому місці лише гостя. Пробую ще раз напружити пам’ять, але це викликало лише нову хвилю запаморочення й пронизливого болю у скронях.