Розділ 32 — Вибір

Наші дні. Європа

Домініан зміг повернутися додому лише за кілька тижнів. Дім зустрів запахами їжі і легким дезінфектором — мама усе підготувала до його повернення. Він увійшов повільно, тримаючи руку на перев’язаному боці, трохи зморщився відчувши аромат антисептику від підлоги. Чоловік так прагнув відчути домашній затишок, а ця стерильність уже досить бісила.

Мати взяла на себе клопоти з підготовки дому до повернення хазяїна, тому вже чекала. Вона сиділа в кріслі, у своєму бездоганному костюмі. Лише забутий фартух на спинці сидіння видавав недавню метушню. Очі світилися турботою. Вона втомилася за ці тижні, але тепер її син був удома, і це було головним. Як мати, вона хотіла лише переконатися, що з ним усе гаразд.

— Сину… ти вдома, — сказала вона з полегшенням, підводячись на зустріч. — Сідай, скоріш бо до столу. Я тобі улюблену солянку приготувала і млинців напекла.

Солянка…

Домініан сто років не їв домашньої солянки!

Вони разом повечеряли.

— Мамо! Солянка — просто чудо. Дякую. Але більше вже не можу.

Дом підвівся посміхаючись, зробив крок уперед і обережно обняв її, притискаючи до себе.

— Дякую, мамо, — сказав він тихо. — За все, що ти зробила. Я знаю, скільки турботи й сил ти витратила.

Син насолоджувався цим єднанням, це було так приємно — легкий аромат кави, турботи й обійми рідної людини. «Як добре повернутися додому…» — промайнуло в голові. За ті тижні він до смерті втомився від лікарняного ліжка, від білих стін і постійних оглядів. Його жага до активності вже планувала наступні кроки, нові справи, рух уперед.

— Ти приїхав сам? — зауважила жінка, ніби між іншим, змахуючи неіснуючий пил із спинки дивану.

— Так, — кивнув Дом. — Аннет сьогодні до обіду зайнята, їй ще треба зібрати речі. Я чекаю на неї завтра разом із багажем.

Мати на мить завмерла, її погляд ковзнув убік, її чоло розрізала похмура зморжка. Їй були не зрозумілі такі зміни у особистому житті сина.

— Дом… — вона повільно вдихнула. — У твоїй кімнаті все ще речі Луїзи на полицях… — у голосі відчувалася непевність, наче вона намагалась підібрати слова. Вона зам’ялася, видихнула, розуміючи, що ступає на крихку поверхню, проте не могла не спробувати повернути сину здоровий глузд. Тон став м’якшим, майже довірчим:

— Ти мусиш подумати про майбутнє, Домініане. Про стабільність. Про репутацію.

Вона підійшла ближче, сіла поруч, заглянула йому у вічі. Глянула на нього уважно, майже благально:

— Ти завжди був розумним хлопчиком, я виховувала тебе для цього. І Луїза… — її голос став м’якшим, майже мрійливим. — Луїза була кращим вибором. Надійним. Вона сильна, вихована, із поважної родини. З такою жінкою ти мав би гарних дітей. Такі, як Луїза, — це жінки-опори, міцні, мов камінь. Вона ніколи б тебе не зрадила.

Домініан ледве не попірхнувся повітрям на цих словах.

— А ця Аннет… — мати злегка знизила голос, нотки сумніву і зневажливості промайнули в тоні. — Вона як тонка деревинка: ні стрижня, ні коріння. Один подих вітру — й зламається. Хто її батьки? Чому вона самотня досі? І чи все з нею гаразд зі здоров’ям?

Дом мовчав. Тиша тягнулася, стаючи гіркою й нестерпною. Йому здавалося, що ці слова ріжуть по горлу, залишаючи слід. Він відчував, як усередині закипає, але стримувався.

— Мамо, — він сказав рівно, дивлячись їй у вічі. — Ще раз поясню. Ми з Луїзою розійшлися!

— Так, синочку мій. Проте якось несерйозно це звучить. Ти ж у батьків дівчини руки її просив?

Домініан, не хотів занурювати матір у ту маячню, що накоїла його колишня наречена, а потім дивовижним чином зникла. Проте і берегти її добру пам’ять теж не мав жодного бажання.

— Просив. Тільки для шлюбу однієї руки замало. Там ще інші “органи” потрібні.

— Які, наприклад? — матір все не могла вгамуватися і прийняти.

— Мам, ну невже ти не розумієш, які органи чоловікам потрібні для сімейного життя?

— А ти мені уточни, може, я чогось не розумію.

— Як мінімум — гаряче серце.

— Неправда, Домініане, Луїза тебе любить.

— Ні. Це ти батька любиш. Ловиш кожен погляд, розумієш з пів слова. Лікуєш, коли він хворіє. Показуєш справжню любов і не боїшся виглядати «недосконалою». Між вами, мамо, іскри палають. Ви не цураєтесь сваритись. Як забрати цю іскру — і я подивлюся, як довго протримається Ваш щасливий шлюб.

— Можливо тут ти правий, синочку. Проте Луїза лиш старається бути найкращою для тебе! Навіщо ж відразу розходитись?

— Бо ми жили із нею у крижаному королівстві увесь цей час! Ідеальному, бісовому льоднику! І це ще не головна проблема.

— А що ще?

— Вона не така насправді, якою показує себе усім! Вона божевільна. Здатна навіть на вбивство!

Матір охнула від таких слів, проте не повірила.

— Ти, синку, ще будеш лікті кусати, коли Луїза за іншого заміж піде! Така гарна дівчина не здатна навіть на думки, які ти мені тут наговорив.

— Мамо, — він сказав рівно, дивлячись їй у вічі. — Я вдячний тобі за все, що ти для мене зробила. Але я вже дорослий чоловік. І жити буду з тією жінкою, яку сам обрав.

Вона здригнулася, наче від ляпаса. На мить у її очах промайнуло обурення, потім образа, а далі знову маска леді, яка не дозволяє собі втратити контроль.

— Але, Дом… — її голос зірвався, вона швидко відкашлялася, намагаючись вирівняти тон. — Ти ж розумієш, що я кажу це не зі зла. Я хочу тільки кращого для тебе. Луїза — це майбутнє. Стабільність. З нею твоє життя було б під захистом.

Вона опустилася на край його крісла, стиснула його руку в своїй.

— Ти завжди був моєю гордістю. Я бачила, як ти ростеш, як перетворюєшся на чоловіка. Але навіть найсильніший чоловік потребує правильної жінки. І тільки Луїза зможе стати тобі надійною опорою. Я не дозволю, щоб ти розміняв своє життя на примху.

Домініан вдихнув глибше, аби стримати роздратування.

— Мамо, я ціную твою думку. Але я вже вирішив. Аннет для мене важлива, і я не відступлю.