Розділ 31. У лікарні

Наші дні. Європа

Домініан

Аннет пригорнулася до нього: така м’яка, ніжна, бажана. І розпач, що мучив його останні дні перед аварією, відступив. Їхні губи злилися в пристрасному поцілунку. Лише двоє — у цій стерильній палаті, серед тиші та шурхоту моніторів. Його долоні тримали її обережно, але впевнено, наче боявся втратити ще раз.

— Ти втомився, — нарешті озвалася вона тихо.

— Ні, — він злегка усміхнувся, але вигляд його показував інше — Я нарешті відчуваю, що живу. Бо ти поряд.

Вона підняла очі й торкнулася його обличчя кінчиками пальців.

— Ти мало не загинув, Дом. Я ще досі чую той звук, ще бачу… — голос зірвався.

— Ш-ш, — він прикрив її руку своєю. — Це позаду. Я тут. Я сильніший, ніж здається, вір в мене.

Вона кивнула, втупившись у нього поглядом, повним любові й страху водночас.

— Тобі треба поїсти, — раптом сказала вона, наче виправдовуючись. — І трохи відпочити.

— Тільки, прошу, не принось оту їхню кашу, — він криво посміхнувся.

 — Та що ж, — вона зітхнула з удаваною серйозністю, — виходить, мені таки доведеться стати твоєю медсестрою до кінця днів.

— Уперта, — він усміхнувся. — І така ж моя.

Вона встала, пригладила пасма й на мить завмерла, ніби боялася знову відходити від нього.

— Я скоро. Дуже скоро. Здобуду тобі смачненького.

Дом лише провів її очима, і коли двері тихо зачинилися за нею, відчув, що й справді вперше за довгий час може вдихнути на повні груди. Він втомлено прикрив очі. При Аннет він тримався рівно, жартував, не дозволяв собі стогону, хоча кожен рух відгукувався болем. Він не хотів, аби вона бачила, як важко йому насправді. Ця удавана бадьорість виснажувала більше, ніж рани.

Не встиг він перевести подих, як замок клацнув знову. У палату ввірвалася мати — очі заплакані, голос тремтить, руки простягнуті.

— Сину! — вона кинулася до нього, схопила за плечі. — Як ти міг так налякати мене? Я мало не збожеволіла! — її слова зливалися з риданням. — Господи, я думала, що втратила тебе…

Мати завжди була емоційною жінкою, гарячою й прямолінійною, її любов легко переходила в докір, а тривога — у гнів. Для неї сила почуттів означала життя, інакше вона просто не вміла. Дом це знав. Він мовчав. Знав: якщо перебити, вона лише заведеться сильніше. Їй треба випустити все — інакше його самого втопить у цьому шквалі.

Вона сіла поруч, витираючи сльози мереживною хустинкою, що пасувала до її волошкового кольору костюма. На стільці біля ліжка лишила акуратну шкіряну сумку та пакети з делікатесами з відомого магазину — навіть сюди вона принесла частку свого «правильного» світу. Волосся, укладене ще зранку, тримало форму, тільки кілька пасм вибилися біля скронь. У її постаті, прямій і зібраній, читався звичний контроль: навіть у риданні вона залишалася леді.

— Ти навіть не уявляєш, як я боялася, — слова злітали чітко, хоч голос тремтів. — Я всю лікарню підняла на ноги. Але що з того? Як ти міг допустити це, Домініане? Ти маєш берегти себе. Не лише для себе — для нас, для майбутнього.

Вона схопила його за руку, притисла до грудей.

— Сину, от як тебе самого залишити… Тебе ж постійно треба тримати під пильним оком, — її голос був і докірливим, і сповненим турботи водночас. — А я не молодшаю. Скільки ж можна хвилювати мене так?

Вона повела поглядом по палаті, і цей погляд був швидше оцінювальним, ніж схвильованим: ковзнув по столикові, ковдрі, жіночих речах на тумбі. І раптом у її очах промайнуло задоволення.

— Бачу, хтось подбав. — Кутики її вуст піднялися в усмішці. — Яка ж Луїза молодець. Сильна, ніжна, уважна… Я завжди знала, що вона та, кому можна довірити мого любого сина. Тільки в її руки я спокійно передам тебе, Домініане.

Дом сидів мовчки, щелепи стиснуті так, що аж заскреготіло в зубах. Ім’я Луїзи, вимовлене матір’ю з такою гордістю, било по нервах. Вона співала їй дифірамби, у той час як її люба невістка ледве не вбила його. Він бачив— холодний погляд у дзеркалі автомобіля, розгублений рух її рук на кермі, коли машина летіла просто на нього. Він знав, хто хотів його смерті. Він ненавидів цю брехню, але не відкрив рота. Ще не час.

Тим часом мати не зупинялась, нахилившись ближче:

— Але чому ж Луїза вимкнула телефон? Я мільйон разів намагалася додзвонитися — і все марно… — вона театрально зітхнула, а потім її очі осяяло догадкою і сама ж знайшла пояснення. — А-а-а, зрозуміло. Ви просто хотіли побути разом. Звісно, хто ж, як не вона, мала бути поруч у такий важкий для тебе час.

Щелепи Дома стиснулись. Він нічого не сказав.

І саме в цю мить двері знову відчинилися. Аннет увійшла — у білому халаті поверх сукні, з пакетами із ресторану в руках. Зупинилася на порозі. Її здивований погляд ковзнув на жінку біля ліжка.

Мати піднялася з крісла, вирівняла плечі, ніби й не було щойно сліз. Її погляд ковзнув на Аннет — швидкий, оцінювальний, майже байдужий. Тон, із яким вона заговорила, був радше наказом, ніж проханням.

— О, Ви якраз вчасно. Принесіть у палату більше подушок і запасну ковдру, будь ласка, і приберіть оці пляшки зі столика. — Вона кивнула на двері, навіть не питаючи, хто саме перед нею. — І ще подбайте, щоб тут було чисте повітря. Лікарняним духом неможливо дихати. І нехай хтось принесе свіжі рушники. Мій син має відпочивати в нормальних умовах, а не серед безладу.

Аннет застигла на порозі. Її очі відразу впізнали цю жінку, навіть без представлення. Жести, інтонація, владний тон — перед нею стояла мати Дома. Усередині все похололо.

Дівчина дивилася на Дома. Тепер його черга робити крок. Це була його історія з Луїзою, і вона не мала наміру встрявати. Її пальці судомно стискали пакети, та вона залишалася мовчазною свідкою, відчуваючи, як у повітрі наростає гроза.

Дом не ворухнувся. Його губи стиснуті в тонку лінію, погляд ковзнув від матері до Аннет і назад. Він мовчав, наче відтягував неминуче.