Розділ 30 — Фенікс

Наші дні. Європа

Домініан

Він плив у якомусь тумані. Тут було спокійно й добре. Деякий час він не відчував під ногами землі, але це зовсім його не тривожило. Дорога була довгою, та Домініан знав: вона веде його до омріяного місця зустрічі.

М’яка земля глушила кроки. Зупинившись, він раптом зрозумів: мета досягнута. Його огорнуло відчуття повного спокою — без смутку, без болю. Повітря було вогким і прохолодним, тонкі краплини здіймалися вгору, немов водяна завіса. Домініан, усміхаючись, дивився на водоспад. Бризки обіймали його вологим серпанком, наче сама природа кликала до забуття.

І в цій водяній імлі, що клубилася, мов дим, постала постать. Силует у золотому із сріблом вишитому сарі. Він упізнав її одразу. Анджалі. Його Анджалі.

Вона усміхалася, простягнула руку, торкнулася його щоки. Не кінець… вона все-таки обрала його. Серце вибухнуло радістю — він знову міг бачити, знову відчувати її. Анджалі схилилася ближче, її губи торкнулися його губ, долоня лагідно гладила обличчя. Від неї йшов запах кориці, її руки були теплими й рідними.

Її шепіт пролунав поруч, але ніби зсередини нього самого:

— Час повертатися назад.

Домініан схопився. Назад? Туди, де втрата і біль? Він не хотів… не хотів знову втрачати.

— Повернися до тих, хто любить тебе, — її голос був із тихого змінився на владний.

Туман згущувався, і дівчина почала розчинятися в білому мороці. Чоловік простягнув до неї руку. «Що?! Ні! Не йди! Куди ти?!»

Дом рвався за нею, намагаючись устигнути схопити, перш ніж вона знову зникне з його життя. Він не зможе — не витримає ЩЕ РАЗ без неї! Його душа здіймалася догори, рвалася, мов птах у клітці.

Туман тоншав, і якісь настирливі звуки почали дряпати мозок. Щось настирливо пищало… Але відчуття тепла її рук не зникало. Хтось стискав його долоні, пестив щоку… Голос — такий знайомий… і той самий запах кориці…

Аннет

Аннет втрачала його — він відійшов у незбагненний для неї світ. На ліжку лежало його тіло, а сам Домініан перебував у недосяжній далині. Аннет відчайдушно чекала його повернення, але не могла його повернути.

Сидячи на краю ліжка, вона вдивлялася в бліде, але спокійне обличчя чоловіка, прислухалася до його ледь чутного дихання. Аннет шукала хоч іскру життя на його обличчі.

«Я маю просити його знову і знову», — думала вона. — «Просити, поки не вичерпаються голос і сили. Не всім судилося зустріти справжнє кохання, і я не маю права здатися без бою».

Стан Домініана не змінювався, і це пронизало її відчай. Яке ж це горе — втратити його!

— О Боже, Дом, я була не права, — прошепотіла вона, — прости мене! Я так хочу бути з тобою! Я хочу проводити з тобою дні і ночі. Вчора я цього дуже хотіла, але злякалася. Я просто злякалася. Тож допоможи мені зараз, Дом, — благала вона. — Ми будемо кохатися біля каміну. Тобі ж цього хочеться, правда?.. Дом! — її голос тремтів, — я не зможу бути щаслива без тебе! Ці терапії вилікували не тебе, а мене — мені потрібно було знайти себе! Якщо ти не допоможеш, ми загинемо вдвох. Хіба це те, чого ти прагнеш? Дом, будь ласка, допоможи мені! Не лишай мене!

Вона пригортала його руку до своїх вуст, цілувала холодні пальці, не помічаючи, як сльози затоплюють обличчя. Минуло ще кілька нескінченних секунд. І раптом Аннет відчула, що безвольне тіло в її руках наче загорілося власним життям.

Він відкрив очі…

— Слава Богу! — вигукнула вона, і щоки залили сльози радості.

Дом дивився на неї повільно, мов крізь воду. Його рухи були важкими, очі — сповнені порожнечі. І ця порожнеча злякала її ще більше.

А якщо він не згадає мене? А якщо передумає?..

Вона не відходила від нього весь день, аж поки не задрімала на кушетці біля ліжка.

Коли Аннет прокинулася, надворі вже стояла ніч. Як вона могла так довго проспати?! Краєм ока вловивши ледь помітний рух ліворуч від кушетки, вона перелякано схопилася.

— Медсестра, яка кидає пацієнта й засинає на чергуванні, не отримує повної плати за свої послуги, — промовив низький, хриплуватий чоловічий голос.

«Пацієнт» Аннет уже напівсидів на лікарняному ліжку й, склавши руки на грудях, спостерігав за нею з ледачою усмішкою…

Вона впала на нього, обіймаючи, і ридала вже від радості.

Серце її забилося шалено, хвиля полегшення накрила з головою, а страх, що сковував останні дні, нарешті відступив. Сльози знову ринули потоком, і вона не могла та й не хотіла їх зупиняти. Разом зі сльозами з неї виходили всі жахи й переживання.

— Дом… Боже, я так злякалася!

Він підняв руку й торкнувся її щоки. Його очі — ще змучені, але вже рідні, теплі.

— Я чув тебе, Аннет, — прошепотів він. — І повір, я не дам тобі мене позбутися.

Вона схлипнула, сміючись крізь сльози:

— Я думала, що знову втратила тебе…

Він усміхнувся куточком губ:

— Я ж обіцяв захищати тебе. І маю виконати обіцянку. Тому не сподівайся втекти від мене в найближчі кілька десятків років. Навіть якщо захочеш.

Його голос був низьким і хриплим, у куточках вуст заграла знайома усмішка.

Аннет розсміялася крізь сльози, схопила його за плечі, ніби перевіряючи, що він справжній, теплий, живий:

— Поклянися!

Він дивився на неї довго, із насмішкою, і нарешті вимовив:

— Ох і уперта жінко, клянуся!

Відсторонившись від Дома, Аннет знову вдивилася в обличчя чоловіка й помітила: його щоки запали, а біля губ закарбувалися гіркі складки. Вона пригорнулася до нього, відчуваючи під пальцями його щетину, шкіру, гарячкове тепло щік. Він ще був крихким, наче лід після тріщини, але для неї — незламний.

Його подих був повільним, напруженим, і кожен видих обпікав її вухо. Вона ловила це тепло жадібно, як доказ, що він тут, поруч.

— Я люблю тебе, красуне, — сказав він просто, ніжно ковзаючи рукою по її спині. Його голос був трохи хрипким, але від того ще ріднішим.