Розділ 29 — Аварія

Наші дні. Європа

Відтоді, як Дом покинув її офіс, Аннет впала в якийсь ступор. Здавалося, кольори зникли з життя, навіть стукіт серця був нечутним. Вона знала, що вчинила правильно — але для інших; тепер у дзеркалі бачить тільки порожній фасад, за яким не залишилося ні її голосу, ні її бажань, вона проміняла себе на порожнє місце в спогадах.

 «Правильно» — яке зручне слово. Вона все життя намагалася жити «правильно». Спершу — бо так казали батьки, і вона ж слухняна дівчинка, не повинна засмучувати їх. Потім — у школі, в університеті, на роботі. Усі навколо завжди знали, як «правильно» — для неї. Але чомусь це не приносило їй щастя. Бо «правильно» дуже легко плутається зі «зручно». Для інших. Коли комусь треба, щоб ти мовчала, — це називається «правильно стримана». Коли комусь вигідно, щоб ти працювала без відпочинку, — це «правильно відповідальна». Коли зручно користуватися твоєю добротою, — це вже «правильно добра». І кожен такий «правильний» крок відриває шматочок тебе самої.

Бути зручним — це тиха форма самогубства. Ти наче дихаєш, смієшся, виконуєш ролі, але тебе справжньої щораз менше. І зрештою одного дня прокидаєшся й розумієш: ти виконала всі «правильно», але так і не прожила жодного «свого».

Навіть тепер доля подарувала Аннет такий шанс — шанс, про який мріють усі, але мають одиниці. Вона зустріла чоловіка, якого могла кохати не примарними мріями чи холодною звичкою, а всім серцем, кожною клітиною душі. І вона була певна — Дом теж відчував це. Їхні серця вже знайшли одне одного, і їй залишалося лише простягнути руку, щоб утримати його.

Та знову вона зробила «як правильно»: в очах Луїзи, в очах суспільства, у відповідності до всіх тих невидимих правил, що з дитинства керували її життям. Вона поставила чуже вище за власне, віддала пріоритет чужій правді замість власної. І тільки тепер, коли біль роздирав груди, Аннет зрозуміла — це «правильно» було вироком її серцю. Бо вона знову пожертвувала собою, але вже не заради батьків чи репутації — цього разу вона зрадила себе заради ілюзорної благопристойності.

Ніч стала її живим кошмаром. Вона металася в ліжку, не знаходила місця. Як в’язень перед стратою, що вже чує брязкіт меча. Озираючись на тридцять прожитих років, вона знову й знову питала себе: «Невже я не заслужила щастя? Невже знову сама все зруйнувала?» Кожна спроба заснути оберталася спогадами, кожна думка — докорами.

Реакція Домініана вчора була красномовною: він відчував, і відчував глибоко. Вона бачила це в його очах. Але він гордий, самодостатній, той, хто не повторює двічі. Він не прийде вдруге.

Боже, яка ж вона дурепа… Уявляла себе розумною, сильною, а виявилася — беззахисна й безтямна. Дом відкрився перед нею таким, яким Луїза не бачила його за всі роки. Він дав їй те, чого не показував нікому: свою вразливість, свої слабкості, справжнього себе. А Аннет власними словами відштовхнула його. Власними руками зламала те крихке, що народжувалося між ними. Знову. Як і в її снах, де вона раз по раз відмовлялася від власного щастя — і платила за це самотністю. Перед очима спливло його грубе: «Дивись, не пошкодуй потім про своє рішення».

Виснажена нічними муками, під ранок Аннет нарешті вирішила.
Досить! Просто зараз — я поїду до нього. Скажу, що кохаю. Навіть якщо він відмовить. Він із тих чоловіків, які здатні вирізати людину зі свого життя одним махом, а вона сама його відштовхнула. Але хоча б нехай почує її зізнання. Інакше до кінця життя вона катуватиме себе думками й питаннями: «А що було б, якби?..»

Мабуть, і Всесвіт вирішив: досить балувати її дарами. Тривожне передчуття Аннет списала на безсонну ніч. Цілу годину вона провела перед дзеркалом, намагаючись замаскувати кола панди під очима і надати обличчю бодай трохи свіжості. З таким виглядом не до коханого йти — на похорон.

Таксі спізнилося, а коли виїхали — на трасі затор. Автівки повзли, як равлики. Удалині миготіли проблискові маячки. Водій буркнув:
— Якийсь дурень врізався у відбійник. Усе стоїть.

Аннет затрусило на холодному сидінні. Тривога із снів повернулася. Хвиля паніки й невідворотності накотила, сковуючи кожну судину. Холодний жах пробирав під шкіру. Всередині все обірвалося: «Не встигну! Запізнюся!»

Добравшись до будівлі офісу Домініана, вона побігла до ліфтів. Жоден не спускався. Кинулася до сходів, майже бігла коридором. Серце калатало, ось-ось вискочить. Дивна тиша висіла довкола: співробітники стояли групками, перешіптувалися, ніхто не працював. Ніхто навіть не дивився на неї. Повітря було просякнуте тривогою, ніби всі знали страшну таємницю, і тільки їй одній не відкрили.

Біля дверей приймальні вона спинилася, ловлячи подих. Кабінет завжди вражав стерильним лоском: мармурова підлога блищала, на стінах — стримані полотна в чорних рамах, жодної зайвої деталі. Холодне повітря пахло кавою й дорогим парфумом — запахи його владного спокою.

За бездоганним скляним столом сиділа секретар. Струнка дівчина у світлому костюмі, волосся зібране у хвіст, кожен рух точний — вона була уособленням порядку. Коли підняла очі, в них тремтіла тінь жалю, і ця м’яка скорбота різонула Аннет по серцю.

Її власний вигляд — розпатлане волосся, нервові рухи, безумний блиск очей — виглядав чужорідно в цій атмосфері контролю. Контраст був принизливим: весь світ тут належав Домініану й порядку, їй — хаос і відчай.

— Я… хотіла б зустрітися з містером Арденом, — швидко вимовила Аннет.

— Перепрошую, у вас є запис? — не відступаючи від інструкцій, проте ввічливо відказала секретар.

— Ні, але це питання життя і смерті. Він мене прийме, не сумнівайтеся.

— Даруйте, але без запису він нікого не приймає. Графік розписаний до хвилини. – стояла на своєму помічниця.

— Добре, я почекаю, коли він звільниться.

Співробітниця на мить замовкла, вдивляючись у відчайдушне обличчя Аннет, і ледве чутно видихнула:

— Даремно витратите час. Директора не буде ні сьогодні, ні завтра… — голос її злегка затух.