Розділ 28 — Безумство Луїзи

Наші дні. Європа

Луїза

Цілий день я морально готувалася до розмови. Налаштовувала себе. Замовила із ресторану вечерю, запалила свічки —  чекала свого нареченого. Він теж владнається зі своїми емоціями і ми поговоримо. Він зрозуміє: не можна робити таку помилку. Ми вже вічність разом. Це наша LoveStorу

Ось під’їхало його авто, світло фар розрізало темряву. Я вийшла йому назустріч, загорнувшись у теплу шаль, приготувала посмішку.

Але він, мов вихор, увірвався всередину. Жодного слова, жодного погляду. Сховався у кабінеті, грюкнувши дверима. Його обличчя було сірим від злості й відчаю.

Не розуміючи нічого і не знаходячи собі місця від думок, через пару годин, я все ж таки вирішила поговорити з ним. Обережно постукала у двері, коли не почула ніякої відповіді, наважилася і зайшла сама.

Домініан сидів за столом. В його очах — біль і боротьба. Очі почервонілі, наче він довго стримував сльози.

— Залиш мене! — його голос був низький і холодний. Крапка.

Він навіть не підняв голови, лише зробив відсікаючий жест рукою — без права на заперечення.

Двері зачинилися, і тиша оглушила мене гірше крику.

Я стояла кілька секунд, не вірячи почутому. Серце билося так, що удари віддавалися у скронях. «Залишити» — це не просто слово. Це вирок. Розрив. Усе, що я будувала: наш дім, затишок, обручки, його сорочки, чорт забирай! — перекреслене одним рухом руки.

Моє обличчя лишалося маскою, але всередині здіймалася хвиля. Злість, гнів, відчай — усе разом.

Ти зібрався відмовитися від НАС?! Думаєш, я дозволю?

Чому чоловіки такі вперті у своїй сліпоті, що до жінок? Одна очевидна істина, яка спрацьовує завжди!

Якщо надламати чоловіка, він починає нищити всіх довкола.

А якщо надламати жінку, у неї вже не лишається сил нищити когось.

Вона “підірве” себе — проте так, щоб її уламки розірвали того, хто тисне.

Так ось, коханий, якщо ти не мій — ти не будеш нічиїм. Я поховаю тебе із собою!

***

Ніч минула в гарячковому маренні. Я ходила спальнею, як тигриця в клітці. То накидала пальто, то скидала його. То брала телефон, щоб набрати — і знову кидала. У голові крутилися його слова, його холодний погляд. І — обличчя Аннет.

«Боже, яка я дурепа. Я поклала усе на вівтар цих відносин, а він……Він ще пошкодує про своє рішення. У любові і в радості, любий? Що ж, я тобі влаштую іспит горем і ти сам побачиш, хто насправді твоя єдина…»

Кожна… Кожна жінка в глибині душі мріє зробити те, що зараз зроблю я:

Поставити на місце ту, що посміла влізти в чужу пару.

Та далеко не кожна здатна в цьому собі зізнатися.

Або дозволити собі таке.

А я можу. І зізнатися, і дозволити, і зробити.

На світанку я вже знала, що робити. Не план — одержимість. Один удар — і все закінчиться. «Не буде в нього іншої. Він знову буде моїм. Не варто мене дотискати…».

***

Ранок був звичайним: люди поспішали на роботу, автобуси підбирали пасажирів. Я сиділа в машині біля його офісу. Мотор працював рівно. Руки стискали кермо так сильно, що кісточки побіліли. Із дзеркала на мене втупилося чуже, бліде обличчя — очі шалено розширені, в них тремтіло божевілля, яке вже не приховати.

Я побачила, як він приїхав, вийшов з авто, попрямував до входу. Стрункий, у бездоганному костюмі. Йшов упевнено, але, відволікшись на телефон, сповільнив крок.

Зараз!

Моя нога втиснула педаль газу. Машина рвонула вперед, розрізаючи ранкове повітря. Я майже не чула реву мотора — лише гул власної крові у вухах.

Домініан підняв голову в останню мить. Наші погляди зустрілися — в його очах майнула впізнання і здивування.

Удар. Скрегіт металу. Крики перехожих.

Я рванула на дорогу, проте не проїхала й кварталу — на повороті машину некеровано несе вологим полотном. Я зісковзую із траси. Авто смикає так, що натягнутий ремінь, збиваючи орієнтацію, б’є мене під грудьми. Хребці клацають від ривка! Мене кидає на кермо, з хлопком спрацьовують подушки. Я хапаю повітря, руки все ще судомно стискають кермо.

Перед очима була лише одна думка:

— Якщо не мій… не будеш нічиїм.

А разом із цим у грудях оселилася порожнеча. Бо навіть зараз, у димові й хаосі, не було відчуття перемоги. Лише безодня, у яку падала сама.

Тремтячими руками намагалася відчинити двері. Витираю обличчя рукавом — усе в крові. Чужі кроки, крики. Хтось підбіг, рвонув дверцята, допоміг вибратися.

— Пані! Ви в порядку? — чоловік тримав мене міцно, інакше я б упала. Судомно роблю вдихи.

Його обличчя розпливалося, звук глушився у вухах.

— Не віддавайте мене їм… — прошепотіла я й знепритомніла.

***

Матвій

Я встиг підбігти саме в ту мить, коли вона похитнулася й ледь не впала. Якби не мої руки — вже лежала б на асфальті. Її тіло тремтіло, наче в лихоманці. Я вдивлявся в обличчя — гарне, надто гарне для такого місця. Бездоганна шкіра, ідеально вкладене волосся, дорогі прикраси… але очі — розгублені, напівбожевільні.

— Дівчино, вам потрібна швидка?! Ви в змозі стояти? — я трусив її легенько, намагаючись привести до тями.

Вона підняла на мене погляд, повний відчаю, і прошепотіла так, що мороз пішов по шкірі:

— Не віддавайте мене їм…

І втратила свідомість просто в моїх руках.

Ніщо так не обеззброює чоловіка, як жіноча вразливість. А вона така чиста, ніжна й прекрасна.

Я завмер, стискаючи її крихке тіло. Здавалося, вона важила не більше, ніж пір’їна. «Не віддавай мене їм…» — ці слова різали мозок. Хто «вони»? І що за небезпека висить над нею?

Я озирнувся. Люди вже збиралися довкола аварії, витягували телефони, викликали поліцію. Сирени гули все ближче.

— Ну і що з тобою робити? Чорт, — вирвалося в мене.