Розділ 26 –Розмова по душах

Наші дні. Європа.

Аннет розкладала на столі нотатки до нової консультації. Її кабінет світився рівним теплом лампи, на столику парувала свіжа кава.

— Пані Гарднер, клієнтка вже на місті, — озвався секретар у внутрішньому зв’язку. — запрошувати?

— Проведіть, — відповіла Аннет, поправляючи окуляри.

Двері відчинилися. На диван навпроти опустилася Луїза.

Луїза…наречена Домініана виглядала бездоганно: приталені темно-сині брюки і світла шовкова блуза з тонкою вишивкою на комірі. На плечі — елегантний жакет кольору слонової кістки. Вигляд — стриманий і буденний, проте кожна деталь говорила про бездоганний смак. На зап’ясті поблискували тонкі золоті браслети, а зухвало-червона помада різко контрастувала з блідістю щік. Але головне — очі. Вони горіли лихоманковим блиском, ідеальний образ тримався на тонкій нитці, що ось-ось могла обірватися.

Заготовлена усмішка Аннет розчинилася, залишивши здивування. Вона мимохідь облизала губи, аби виграти секунду тиші.

— Добрий день, Луїзо, — привіталася вона. — Щось сталося з Домом? Чи Ви прийшли… самі?

— Я прийшла до вас, — відповіла Луїза тихо, але голос зрадницьки тремтів. — Як жінка до жінки.

Вона сиділа ідеально рівно, проте пальці стискали підлокітники дивана.

Аннет трохи ніяково всміхнулася, хоча всередині вже ворушилася здогадка. Її професійний голос пролунав рівно:

— Але чим же я можу Вам допомогти? — повторила вона м’яко.

Луїза підвела погляд. Вона сиділа ідеально рівно, немов фарфорова статуетка, але її руки дрібно тремтіли на колінах.

— Скажіть мені, — її голос зірвався, — що відбувається з Домініаном? Що Ви з ним робите? Я відчуваю, як усе… розсипається, — вона стиснула пальці до болю. — Наче між нами виростає невидима стіна. Але я не віддам його ВАМ. Чуєте? Нікому не віддам!

Її губи пересохли, вона ледь стримувалася, щоб не перейти на крик. — Ви ж психолог… допоможіть мені! Допоможіть нам!

Аннет тихо зітхнула й, щоб не виказати свого хвилювання, сховала руки під стіл.

— Я дуже розумію вас, Луїзо. І мені щиро боляче бачити ваші переживання. Але я не маю права обговорювати емоційний стан Домініана з вами. Це… неетично. Я можу тільки порадити Вам спробувати говорити з ним відкрито. Самій.

На мить у погляді Луїзи спалахнула надія, але в ту ж мить згасла. Вона сиділа ідеально рівно, але пальці, складені на колінах, зрадницьки тремтіли. Її усмішка — тонка, штучна, як лезо ножа. Вона дивилася прямо в очі Аннет довго, майже нерухомо, і тиша в кімнаті стала нестерпною.

Нарешті її губи злегка здригнулися. Вона нахилила голову ледь-ледь убік і вимовила рівно, майже шепотом — але з тим холодним надривом, від якого мороз ішов по шкірі:

— Якби ти тільки знала, як я тебе ненавиджу…

— За що? — здивувалася Аннет.

— Ти! — Луїза стиснула руки в кулаки. — Ти влізла в наші стосунки з Домом! Я люблю його, і він мене теж. У нас скоро весілля! — вона різко простягла руку, демонстративно показуючи обручку. — Ми готувалися до весілля, будували плани… — голос зірвався, і вона ледь стримала схлип.

— Але ж це я власноруч вирішила розвіяти його останні сумніви й привела його до тебе! Якби тільки знала, чим це для мене обернеться… Та ти й справді професіонал, настільки вміло промити мізки чоловікові, навіть такої загартованості, як у Домініана. — Луїза вдихнула уривчасто, її мова ставала все більш напруженою, набуваючи істеричних ноток.

— Ти руйнуєш наші стосунки, намагаєшся забрати в мене коханого! Невже тобі зовсім не соромно?! Ми прийшли до тебе за допомогою, ми відкрилися тобі! Як ти можеш спати спокійно?! Але якщо ти думаєш, що я відступлю, ти глибоко помиляєшся. Знай: я боротимуся за своє щастя.

Аннет мовчала. Кожне слово боліло їй так, ніби різало зсередини. Вона бачила: перед нею не просто жінка в агонії ревнощів — перед нею була жінка, яка по-справжньому кохає.

Луїза говорила далі — тепер тихіше, але ще гостріше:

— Я вмію любити й бути вірною. Я — кохана. А ТИ — розлучниця. Відчуй різницю! Заради Домініана й нашого щастя я готова на все. Я знаю його до молекули: звички, вподобання. Яке саме каву він п’є, яким він буває після пробудження, як його заспокоїти після важкого дня. Я знаю кожну родимку, кожен шрам. І я ідеально йому підходжу! Ти його не отримаєш, я не дозволю! Але якщо в тобі лишилася хоч крапля совісті — ЗАЛИШ ЙОГО, ВІДІЙДИ.

Очі Луїзи застелила пелена злих сліз. Вона різко підвелася й метнулася до виходу.

Аннет лишилася сама. У тиші ще бриніло ехо слів, щойно вимовлених Луїзою. Її власні очі теж наповнилися слізьми: «Луїза права. У всьому права». Це вона, Аннет, втрутилася в їхні стосунки. Хоча не відбирала, не руйнувала навмисно — але яка інша жінка пробачила б «третю» поруч із нареченим? Яка не зненавиділа б?

Вона знала: Луїза зробила усе, щоб зберегти своє. І як би не було боляче визнавати, але тут Аннет — третя лишня. Вона ніколи не стане плющем, що обвиває чоловіка. Так, вона теж жертва обставин. Та хай як би сильно її почуття розцвіли завдяки Домініану — їй доведеться навчитися дихати без нього.

***

Після тієї розмови Луїза повернулася додому. У кабінеті вона застала Домініана, що заснув у кріслі просто в одязі. Вона не наважилася його розбудити: не було ні сил, ні рішучості для пояснень. В її грудях пекла образа: як він міг? Адже вона завжди була поруч, завжди дбала про нього…

Вона гірко зітхнула. Уявила його пробудження — й слова, які прозвучать. Він ненавидів виправдовуватися й почуватися винним. А зараз він був винним у всьому. Вона знала, що йому доведеться пояснювати.

Коли Луїза дізналася від друзів матері, що вони бачили Домініана з ресторанною їжею пізно ввечері в офісі Аннет, коли самі були в тому ТРЦ у своїх справах… А потім вони, немов пара, під руку, зачинилися в її кабінеті. Її серце ледь не розірвалося від болю. Але вона зціпила зуби, аби ніхто не здогадався, які почуття вирували в неї всередині.