Розділ 25 — Дивний сон

Аннет

Сьогоднішнє сновидіння не було схожим на попередні. Цієї ночі перед нею постала ріка. Широка й могутня. Сині глибокі води текли спокійно, без хвиль і гуркоту, але в цьому спокої відчувалась загроза: ріка несла смерть кожному, хто насмілиться спробувати свої сили. Блідий місяць віддзеркалювався від темної гладі, і його світло лягало на воду, прокладаючи срібну стежинку. Повітря пахло сирістю, глиною й димом, наче десь поряд горіли вогнища. Ледь помітна смужка туману стелилася низько над травою, обвивала каміння й коріння, мов примарний подих.

На камені біля самого берега сиділа жінка. Її чорні коси спадали до п’ят, густі й важкі, злиплі від вологи. На ній була лише біла сорочка, місцями чомусь брудна і подерта. Босі ноги визирали з-під одежі, поранені синцями. Її обличчя було сповнене суму й таке знайоме, наче вирване з глибин минулого. Анджалі.

У руках вона тримала вінок — великий, важкий, сплетений із білих квітів лотоса. Кожна пелюстка сяяла ніжністю, ніби зберігала у собі шматочок ранкового неба. Тремтячими пальцями Анджалі повільно виймала квітку за квіткою. Спершу вона притулялася до неї, вдихаючи запах чистоти й світла, а потім, немов прощаючись, відпускала на воду. Ріка забирала їх одразу, приймаючи подать. Пелюстки колихались кілька секунд — і зникали у темній безодні.

Аннет стояла, заворожена цим ритуалом. Відчуття всесвітнього розпачу пробрало її до самого центру. Вона не хотіла дивитися — серце рвалося тікати, закрити очі, не дивитись. Але вона не була владна над своїм тілом. Наче приречена стояти й бути свідком чужого прощання.

Анджалі витягнула чергову квітку, раптом вона підняла голову до неї. Місячне сяйво впало на її обличчя, освітивши трагедію. У куточку губ запеклася тонка смужка крові, дрібні подряпини вкривали руки й шию, а в очах не було життя. Лише невимовна туга.

Аннет застигла від жаху. Ще ніколи Анджалі не говорила до неї у снах. Завжди вона відчувала Берегиню радше серцем — в собі, ніби в її душі жила ще одна душа. Та зараз це було інакше: ніби вона вторглася у чужу, найінтимнішу мить. Її пройняло відчуття провини, вона стала злодійкою, що підгледіла таємницю, на яку не мала права.

— Подивися, Аннет, — прошепотіла Анджалі. Її голос проносився луною й  водночас віддалявся, немов його ніс вітер. — Подивися, який прекрасний лотос, поки його не поглинула течія.

Вона знову кинула квітку у воду й довго стежила, як та зникає у темряві. Потім її погляд повернувся до Аннет. Цей погляд пустоти, вона втратила все, проте мала мудрість віків.

— Знаєш, що найпрекрасніше є у людей? — продовжила Хранителька.— Можливість відчувати. Здатність плакати і сміятися щиро, співчувати й кохати. Бо без цього немає сенсу буття. Можна володіти всіма знаннями всесвіту, можна жити тисячі життів, але без цього, душа буде мертвою ще за життя.

Настала тиша, ще одна квітка опустилась на воду. Лотос кілька митей плив за течією, і місячне світло грало на його пелюстках, перш ніж він зник у синій глибині.

— Я зрозуміла це занадто пізно, — продовжила вона з болем у голосі. — Мене виховували бути сильною, незворушною, служити, не відволікатися на земне.  Але я не зберегла свого серця. І дуже цьому рада. Я вірила, що зможу бути і Берегинею, і жінкою… А виявилося, що Богиня не пробачає таких зухвальців. — її пальці судомно стиснули останню квітку. Вона дивилася на Аннет. На мить у її очах здійнялось полум’я — Не повторюй моєї помилки. Бережи його. Бережи себе. Бо любов — це не слабкість. Це єдина сила, що дає нам сенс. Без цієї цінності, ми втрачаємо все. Я думала, що знайду вихід і збережу кохання, будучи Хранителькою. А вийшло, що втратила і одне, і друге.

Її слова лягали тягарем на душу, але водночас примушували перероджуватись давно затаєнні куточки душі. Аннет відчувала, як кожен звук проникає в неї, запалюючи надію.

Анджалі дивилася довго, не відводячи очей. Її енергія майже відчутна, огортала дівчину. У її погляді було стільки печалі, що серце Аннет стискалося від жалю й невимовного страху.

Раптом туман, що до цього ліниво шмигав по траві, став здійматися вище. Тепер це був густий, молочно-білий морок, і за лічені секунди огорнув берег. Постать Анджалі розчинилася в ньому, наче сама вода забрала її назавжди. Останнє, що побачила Аннет, — це очі Берегині: повні мовчазної благання й любові.

Вона прокинулася різко, вся в поту. Серце калатало так, що гул віддавався у скронях. Вона накрила обличчя руками, намагаючись заспокоїтися, та пальці тремтіли.

У темряві зненацька блиснув браслет на її руці. Камінь світився м’яким голубим сяйвом, і квіти лотоса на оправі відбивали це світло, мов розкриті пелюстки. Аннет похапцем увімкнула нічник, схопила прикрасу обома руками й вдивилася у глибину аквамарину.

Мов відлуння у власній свідомості, вторилися слова Анджалі:

«Бережи його. Збережи любов. Те, чого не змогла я…»