Розділ 24.1 – Попел

***

Раджа

Вершина пагорба розкрила перед ним долину. Світло дня чомусь обпікало холодом.

Там, де ще вчора стояв храм, здіймалася чорна хмара попелу.

Кам’яні сходи, що вели до головного входу, були розбиті. Частина колонад лежала набік, розтрощена, а над усім цим повільно кружляв попіл, здіймаючись зграєю вороння від подиху вітру.

Раджа спішився. Кроки луною розходилися по мертвому подвір’ю. Зійшов униз. Його обличчя було сірим від гніву й жалю. Тупий біль і туга стискали груди. «Як же так…!»

Під ногами хрустіли уламки кераміки й обпалені трави. У повітрі все ще стояв запах диму, металу й пахощів жасмину, що тепер змішалися з гаром.

Напіврозтрощені статуї і згорілі сувої. На місці, де віками зберігалися знання, тепер зяяла прірва. Раджа блукав без цілі — нікого вже не можна було врятувати, та він не міг просто піти.

Він відчував свою провину. Недарма ж дорога Хранителя ніколи не перепліталася зі справами Правителів. Люди сліпі, недалекоглядні. Його амбіції та гординя спалили те, що мало стати вічним.

Народ утратив свою Берегиню, а світ — молоду жінку, в якій спочивало знання.

Виджайпал зупинився посеред двору, підняв голову до сірого неба, намагаючись відшукати серед важких хмар образ Хранительки.

— Як би я хотів передати тобі, що в нас усе вдалося, — прошепотів він. — Каравани, повні товарів, тепер знайдуть шлях за межами наших земель. І при храмі у сусідньому князівстві вже закладають нову школу письма — ту, про яку ти мріяла, щоб знання не зникали разом із людьми…

Вітер зірвав його голос і розвіяв. У відповідь — тиша. Бо сказати це вже було нікому.

Він побрів далі, поки не побачив єдину кімнату, яка вціліла. Молебну. Статуя Богині була обвуглена, але обличчя — неушкоджене. На ньому ще тримався вираз спокою, якого Князь не відчував у собі.

Виджайпал упав на коліна і вперше в житті почав молитися.

— Я приніс мир у князівства, як вона мріяла, — тихо промовив він. — Я хотів поділитися радістю. Хотів, щоб вона знала: її жертва не була марною. Та кому тепер сказати «дякую», коли тих, хто заслуговував його, вже немає?

Він затих, часто й глибоко дихаючи. Губи затремтіли, а щокою скотилася самотня сльоза.

— Якби можна було усе «переграти»…

Його пальці торкнулися кам’яної підлоги — гарячої, наче вона ще зберігала тепло життя. Він тяжко зітхнув, зібрався із силами. Ледь підвівся — і погляд його спіткнувся об аркуш пергаменту.

Папір, наполовину обвуглений, лежав біля підніжжя статуї. Виджайпал, підкорившись пориву, підняв писання і розгорнув. Послання було обпалене по краях, але в центрі, серед золи, кілька рядків залишалися неушкодженими:

«Ті, хто впали в ім’я світла, повернуться, коли світ знову забуде, що воно існує.»

Його губи затремтіли — то була не посмішка, а щось між плачем і подихом віри. Він стис сувій, притиснув до грудей і ще довго стояв мовчки.

Вітаю, мої рідні! Тут я просто не можу стримати свої емоції. Які почуття переповнюють Вас після цієх сцени?
Наступне оновлення очікуйте 16 листопада