Розділ 24 – Останній бій

XI століття. Північна Індія

Девендра ще дозволив собі кілька годин у своєму тихому раю, де існували лише вони вдвох. Анджалі заснула в його обіймах, виснажена й тілом, і душею. Він довго вдивлявся в її обличчя, ніби намагався вкарбувати його в пам’ять назавжди. Погляд ковзав по ніжній лінії її брів, затримувався на маленькій родимці біля губ, милувався рівним подихом, що підіймав її груди. Його пальці перепліталися з пасмами чорного волосся, відчуваючи їхню шовковисту м’якість, і кожен дотик відлунював болем у серці.

Йому хотілося втонути в цій миті, заховатися в ній, як у святині. Але разом із ніжністю в душі росла нестерпна туга: він знав, що їхнє щастя — крихке, мов квітка в пісках, і Богиня не подарує їм довгих років. Те, що було між ними, вже зараз здавалося вкраденим у вічності.

«Якби час міг зупинитися»

Ті двоє — лише перші ластівки. У грудях стискало від усвідомлення: командувач уже веде сюди воїнів. Тиша ранку не була спокоєм — це було затишшя перед бурею.

Він підвівся, востаннє вдихнув запах її шкіри — теплий, п’янкий, рідний. Потім тихо вийшов. Побратими чекали надворі. Їхні очі — втомлені, але рішучі. Сутінок приміщення гойдав смолоскипи, відблиски ковзали по загартованих лицях.

Девендра обвів їх поглядом:

— Ті двоє були лише початком. Справжня хвиля йде сюди разом із Командувачем. І, боюсь, брати, нас просто змиє тією хвилею.

— Нас мало, — глухо озвався Сурадж. — Проти Командувача ми не вистоїмо.

— Так, — підтвердив Девендра. — Але наша місія - оберігати життя Берегині. Її вустами говорить сама Богиня. Це наш святий обов’язок - не лише перед Володарем, а й перед землею, на якій ми стоїмо.

Усі замовкли. Та кожен уже прийняв рішення.

— Тоді зустрінемо ворога з музикою, — гірко всміхнувся Сурадж.

Ніхто більше не сказав ні слова. Всі разом вони рушили сходами вниз, на пагорб, де внизу вже темніла долина. Там, серед диму й тіні, мала початися їхня остання пісня.

***

Анджалі знову бачила сон: воїн із мечем, обличчя його перекошене від люті, крокував прямо на неї. Його тінь росла, мов чорна гора, і ось-ось мала поглинути все світло. Вона рвучко прокинулась і підскочила на ліжку. Серце билося так шалено, наче його стискала холодна залізна долоня.

Девендри поруч не було. Подушка поруч охолола. Повітря в кімнаті було важким, густим, просякнутим запахом гару, ніби дим уже просочився крізь стіни. З прочинених вікон вливалось глухе гудіння, схоже на стогін землі.

Анджалі відчувала: трагедії не уникнути. Кожна клітина тіла кричала про це. В її горлі стояв ком, пальці тремтіли, і все довкола — стіни, лампадки, навіть її власний подих — здавалося натягнутим до краю, як тятива лука. Вона підбігла до вікна. І застигла.

До храму, мов чорна хмара, сунуло військо. Вершники в темних обладунках наближалися щільною лавою. Копита коней глухо били в землю, і вона тремтіла, немов жива. У повітрі стояв важкий запах металу й гару, змішаний із пилом, що підіймався з-під копит. Дзвін зброї бринів, як передгрозовий дзвін.

На їхньому шляху стояло лише шестеро. Шестеро проти лавини. Леви серед людей. Їхні постаті здавалися маленькими перед валом кінноти. І серед них — її Девендра. Вона впізнала його відразу: по його поставі, як тримав меч — твердо, мов сама гора. Її серце стиснулося від болю, вирвався тихий зойк, а в очах защипало від сліз.

Вона похапцем натягнула на себе одяг, але пальці плуталися, тканина вислизала з рук. «О, Богине, бережи його…» — тільки й молилася подумки. Босоніж вибігла до кам’яного входу, і холод каменю обпік її ступні. Але вона не відчувала нічого, крім одного: знайти його поглядом .

Бій розпочався, мов удар грому. Залізо брязкало об залізо, крики й стогони рвали повітря. Побратими Девендри билися до останнього — шалено, з відвагою приречених, кожним ударом кладучи ворогів у пил. Кров бризкала на каміння, змішувалася з потом і пилюкою, і запах був такий їдкий, що перехоплювало подих.

Анджалі стискала груди руками. Їй було нестерпно на це дивитися. Кожен удар, кожен стогін різав її серце, розривав душу на шматки. І раптом вона побачила: четверо вершників вирвалися з загального бою, не спинившись ні на мить, — і помчали просто до храму. Їхні коні форкали й важко сопіли від натуги, очі тварин палали білим божевіллям. Вони неслися, наче темна буря.

Збившись із подиху, Анджалі кинулася до молитовної кімнати. Засунула важкий засув, впала на коліна перед вівтарем.

— Богине, почуй мене, — шепотіла, стискаючи долоні. — Не забирай його від мене. Я тільки віднайшла його… прошу, дай йому жити!

У двері вдарили. Раз. Деревина здригнулася. Другий — і засув затріщав, мов суха гілка. Третій удар розніс дошки вщент.

Її схопили за волосся, рвучко смикнули назад — біль пронизав скроні. Вона закричала, але крик захлинувся. Її виволокли з кімнати, потягли сходами, коліна обдиралися об камінь.

На верхівці сходів стояли четверо вершників. Троє — нерухомо, ніби чекали сигналу. Той, що тримав її, був вищий і ширший за інших. Його обладунки темно виблискували у світлі смолоскипів, на нагруднику сяяли знаки відзнак. Обличчя — перекошене гнівом, у зіницях палахкотіла лють.

Це був Командувач.

Він підтягнув її за косу так високо, що вона ледь торкалася носками каменю.

— Ах ти ж бісова відьма! — проричав він їй у вухо. — Ти затьмарила розум Володаря. Ти отруїла серця моїх кращих воїнів! Через тебе кращі з кращих сьогодні впадуть у пил!

Його обличчя почорніло від гніву, очі палали, мов вуглини.

— Ти помиляєшся! — благала вона, зриваючись на крик. — Зупинися! Це не я — це твоя ненависть осліпила тебе!

Її голос тремтів, але в ньому бриніло відчайдушне прагнення достукатися до його серця. Та обличчя Командувача залишалося кам’яним, лише щелепи судомно грали.

Скосивши погляд на бій унизу, Анджалі застогнала в безсиллі. Її серце завмерло — там, серед гуркоту мечів і криків, вона побачила Девендру. Його оточили, він бився, мов лев, але сили танули. Врешті він упав на коліна, а над ним уже здіймався ворожий меч, готовий обірвати його життя.