Розділ 23 — Коли світ щез

XI століття. Північна Індія

Світанок розливався над пагорбами, коли Девендра біг кам’янистими сходами до храму. У грудях йому палав вогонь, у вухах гуло лише одне слово: «Встигнути!»

***

У своїй спальні Анджалі розпочала ранок, такий самий, як безліч попередніх. Тонке проміння світанку просочувалося крізь решітки вікна, лагідно торкалося стін і відливало теплом на кам’яній підлозі. У повітрі стояв м’який аромат квітів із подвір’я, чути було цвірінькання ранніх пташок. Вона сиділа перед мідним дзеркалом, розчісувала довге чорне волосся, повільно проводячи гребінцем від коріння до самих кінчиків. Тонкі пасма шелестіли, спадали їй на плечі, і ця проста дія заспокоювала, немов ритуал.

Аж раптом за спиною почувся ледь чутний шурхіт. Вона ще не встигла обернутися, як груба рука рвучко затулила їй рот. Крик жаху, що вже підіймався з глибини горла, погасився у чужій долоні.

Серце рвалося з грудей, та розум, ще ясний, наказував: «Не кричи. Не зараз. Тримайся. Витримай, щоб зрозуміти, скільки їх…» Її тіло тремтіло від страху, але вона змусила себе зберігати спокій. Якщо нападників лише двоє — вона зможе чинити опір у потрібний момент.

***

— Вікрам і Сурадж — під вікно! — віддав наказ Девендра, проскакуючи повз варту. — Мукул, чорними сходами! Вони могли піти туди!

Він рвонув угору, кам’яні стіни коридору зливалися в суцільну смугу. Дійшовши до дверей спальні, він перевірив засов. Замкнено. Тоді всією вагою навалився плечем. Деревина тріснула, засув луснув, і двері впали всередину.

— Дев!.. — намагалася вигукнути Анджалі, але рука нападника знову затиснула їй уста.

Другий кинувся з ножем просто на Девендру. Клинок блиснув у світлі лампадок, та воїн рухався швидше. Одним різким рухом він вивернув руку супротивника, і та з хрустом вискочила з плечового суглоба. Крик болю злився з тупим ударом голови об камінь. Тіло розбійника обм’якло, та Дев не відпустив його — вдарив ще раз, без тіні жалю.

Ярість затьмарювала йому очі: він бачив, як інший мерзотник тримав Анджалі, брудними пальцями зриваючи зав’язки її легкої сорочки. Її груди здригалися від жаху.

— Руки геть від неї! — пролунав його рик.

Нападник, зрозумівши, що програє, спробував використати Анджалі як щит: штовхнув її вперед і кинувся до виходу.

Девендра підхопив Анджалі, відкинув убік на ліжко, щоб не зачепити, а сам рвучко схопив нападника за комір. Секунду він вагався, чи не зламати йому шию. Але погляд Анджалі — такий переляканий, такий беззахисний — спинив його. Він не хотів, щоб вона бачила його звіром.

— Є коротший шлях униз, — тихо сказав він. І без зайвих слів підняв злочинця за штани й викинув у вікно.

Дерево й скло розлетілися, наче грім. Уламки посипалися на підлогу й на подвір’я.

Девендра стояв, дихаючи важко, груди здіймалися від гніву. Він обернувся до неї. Анджалі сиділа, вся бліда, тремтяча, сорочка напівроздерта. Вона виглядала, наче світ щойно розламався.

— О, Богине… — її голос затремтів. — Дев, він мертвий?

Він підійшов і легко підняв її на руки, не давши босим ногам торкнутися уламків. Вона була гаряча від страху, але холодна всередині.
— Ні, — хрипко мовив він. — Його підхопить Сурадж.

Вона не повірила. Вона бачила, як його руки ще тремтіли від бійки. Він убив би за мить, і нічого б його не зупинило.

— Ти… забув відчинити вікно, так? — прошепотіла вона, намагаючись зняти напругу.

— Так, — відповів він коротко.

Вона зітхнула. Очі її наповнилися слізьми, але в голосі прозвучала іронія:
— Сподіваюся, Сурадж справді його спіймав.

Девендра не чув її тону — він лише міцніше притис її до себе, вдихаючи запах її волосся.
— Вони не скривдили тебе? — його голос захрип, майже зірвався.

— Ні, — прошепотіла вона в його груди.

Воїн видихнув із полегшенням, наче з плечей упала гора. На мить навіть закрив очі, дозволяючи собі відчути цей дарований спокій.

Він нахилився ближче. І в ту мить, коли вона підняла обличчя, їхні губи зустрілися. Поцілунок був ніжним — спершу. Але хвиля, що прорвала всі їхні заборони, накрила їх обох. Її руки обвили його шию, вплітаючись у пасма волосся. Його губи стали жадібними, натиск вимагав відповіді, і вона, згораючи від нових відчуттів, віддалася йому повністю.

Цей поцілунок змусив її забути про все на світі. Анджалі була в захваті від його смаку, і, о Богине, від його запаху — такого чистого, такого захопливо чоловічого, що будив її кров.

Девендра ледь не втратив голову, відчувши, що вона відповідає на його пестощі. Розумом він усвідомлював: треба зупинитися. Він навіть намагався відсторонитися, та його благородний намір розбився об її жагучу чуттєвість. Вона обвила руками його шию, захопила його пасма й притягнула ще ближче на потилиці, цілковито віддана незвіданим доти почуттям.

Анджалі:

Моє серце билося так, що удари його лунали, здавалося, по всій кімнаті. Це було немов найсильніший шторм. Усередині мене вирувала буря пристрастей. Я знала, чого хочу. Можливо, вперше. Точніше — кого хочу. І водночас усвідомлювала: Дев зараз піде, й, можливо, я вже ніколи не зможу сказати йому те, що хотіла. Таке просте й таке коротке слово.

— Зостанься… зі мною.

Я вимовила його дуже тихо. Але він почув. У його погляді відбивалися відгомони тієї самої муки, що й терзала мене. Здавалося, ми обоє переживали один біль на двох. Одну пристрасть, одне бажання. Я раптом усвідомила: якщо Девендра зараз піде, я не витримаю.

Однією рукою він сильно пригорнув мене до себе, другою занурився в моє розпущене волосся. Мене кинуло в жар. Я обійняла його. І коли він почав цілувати мою шию, я ледве стримала стогін. Мені було так добре, як ніколи. Я відчувала, як мої почуття до цього чоловіка розкриваються, наче квітка. Усвідомлення того, що я кохаю, прийшло раптово, так несподівано, що я тихо й щасливо засміялася. Але сорому не відчувала — тільки палке бажання бути з ним єдиним цілим, любити його. Я поринула в глибокий омут його очей, рук, губ. Здавалося, що все у світі щезло, крім тієї любові, яку я щойно відкрила.