Розділ 22 — Змова

XI століття. Північна Індія

У залі для зборів стояв гул. Воїни перегукувалися, не стримуючи голосів.

Двері розчинилися, впускаючи командувача на почесне місце. Його велична й пряма постава на мить затулила менш значну постать у дорогому вбранні: радник крокував слід у слід.

Командувач сів твердо, мов камінь, і обвів поглядом присутніх.

— Брати по зброї, — почав він, — я зібрав вас, щоб ухвалити рішення. Нещодавно мені стало відомо: розум нашого Володаря під чужим впливом. Берегиня з храму на пагорбі… зачарувала його. Через її шепіт він ослаб, плутає милосердя зі слабкістю, співчуття з безсиллям.

Воїни загуркотіли. Хтось ударив списом об підлогу. Очі людей спалахнули обуренням.

— Та, слава Богині, радники викрили її. І тепер нам, його воїнам, випадає взяти на себе відповідальність. Раджа ще подякує, коли чари спадуть. Настав час очистити наш край: із благословенням Богині ми знищимо корінь зла — храм і ту, що сіє смуту в голову Величного!

— Світанком ідемо, — відрубав він. — Жодної самодіяльності. Храм — до основи, жрицю — мечем.

Воїни зашуміли, погоджуючись. Швидко прийнявши віру у просте рішення.

— Командуваче, навіщо стільки сили? Це ж лише одна жінка, — озвався хтось із рядів. — Досить одного чи двох із нас, аби вона замовкла навіки.

Командувач замислився, кивнув.

— Можливо, ти маєш рацію. Нам зайвий розголос ні до чого.

Тоді підвівся Шанкара, його голос звучав гаряче:

— Ви не розумієте силу цієї ВІДЬМИ! Вона крутить думками людей, наче жонглер кулями. І ви не встигнете збагнути, як уже виконуватимете її накази.

— Якщо ти правий, Шанкаро, то ми встигнемо всі разом завдати удару. Але щоб уникнути галасу, зробимо, як радить брат, — відповів командувач. — Я розумію твої побоювання, та все ж сумніваюся, що одна жінка здатна протистояти здоровому воїну.

Він підняв руку й вигукнув:

— За Володаря!

—За Володаря! — гукнули ряди, зливаючись у громовий відгук.

Девендра теж схилив голову й ударив кулаком по грудях. Маска лягла на обличчя без жодної тріщини. Але всередині все клекотіло від ярості. Він не дозволить, щоб емоції затьмарили розум. Лише коли Анджалі буде в безпеці, він дасть волю своєму вогню.

Девендра вийшов із задушливого приміщення, де ще довго гули голоси й бряжчали списи. Надворі вечірнє повітря було густе, гаряче, мов розпечений метал. Він на мить заплющив очі, втягуючи запах пилу й диму з факелів.

Він ішов вузьким коридором, важкі кроки глухо віддавалися в камені. Його рішення вже визріло. «Я мушу встигнути. Попередити. Сховати. Якщо треба — стати проти всіх.»

***

Сутінок торкався трав, коли він піднімався кам’яними сходами до храму. Сторожа в тіні впізнала його й відступила без слова. У дворі ще тепліли вогники ламп. Анджалі сиділа біля відчиненого вікна, перебирала пелюстки квітів — тими самими пальцями, що вміли зупинити його лють одним доторком.

— Девендро, — вона підвела очі й ледь усміхнулася. — Ти прийшов не за чергуванням.

— Не за чергуванням, — відказав він хрипло. — Скажи, що віриш мені. І ходімо.

Вона повільно поставила чашу, вдивляючись у його обличчя.

— Що сталося?

— Змова, — вирвалося з його грудей. — Сьогодні на зборах оголосили: ти нібито отруюєш розум Володаря. На світанку підуть сюди. Багато. Я не стримаю їх один. Раджа у північних сусідів, не повернеться ще два тижні. Допомоги не буде.

Тиша впала важка, як камінь у криницю. В її очах не було страху — тільки гіркий сум.

— Я залишуся, — сказала рівно. — Я Берегиня. Якщо втечу — зраджу не лише обітницю, а й усіх, хто завтра прийде по слово й воду.

— Ти не розумієш, це смертельно небезпечно! — у голосі його прорвався гнів. — Хіба ти не бачиш, що залишишся без жодного захисту?

Масло потріскувало в лампадках, кидаючи тремтливі відблиски на стіни. За вікном дзижчали цвіркуни, долинав далекий гавкіт собаки й шелест нічного вітру в кронах. Важке повітря, насичене запахом диму й спеки, стискало груди.

Анджалі порушила мовчанку:

— Не звинувачуй мене за те, що я мушу тримати клятву. Я не підкорятимусь чоловікам: могутнім, які жадають моєї смерті; жадібним, що мріють, прибравши мене, збудувати культ навколо себе; чи таким, як Шанкара, котрий шукає лише власної слави. Так, я безмежно вдячна тобі за турботу, — її чорні очі потемніли від обурення, — але я не просила про допомогу. Не втягуй мене у чоловічі розбірки, Девендро. Відразливо, коли мене з дитинства передають із рук у руки, наче товар на базарі. І ще гірше — коли дивляться так, ніби моя єдина мета — служити представникам «сильного роду». Я Хранителька. І служитиму Богині до смерті. Якщо маю загинути — значить, така її воля.

Її слова пронизали його, мов гострий спис. Подібного болю він не знав ніколи. Світ потьмарився, коли Анджалі відмовилася залишити святилище. Плечі напружилися так, що сорочка скрипіла на швах. Розум підказував: треба відступити, але серце кричало — він тільки віднайшов її і не може втратити.

Вона заплющила очі, ніби на мить намагалася втримати рівновагу на хиткому мосту. Коли знову поглянула на нього, у її очах світилися і ніжність, і невимовний біль.

«Боже, у що я перетворився?» — із гіркотою подумав він.

Девендра рвучко відвернувся, серце калатало несамовито. У відчаї він ударив кулаком по дерев’яній перегородці. Струснув головою, намагаючись узяти себе в руки.

Він пішов. Кроки луною віддавалися в коридорі, спускалися сходами й затихли у дворі. Тиша накотилася тяжкою хвилею.

Анджалі стояла нерухомо, наче вросла в землю. Потім підійшла до вікна, сперлася на підвіконня — і не витримала. Заплакала. Беззвучно, як плачуть ті, кому не дозволено голосити. Сльози спадали на камінь, кожна — мов уламок серця.