Розділ 21 — Дрібні радощі

XI століття. Індія

Сьогодні Раджа навідав Хранительку з черговим візитом. Девендра вже добре знав: кожний прихід князя робить Анджалі недосяжною для світу на цілий день. Так було й цього разу. Раджа виїхав лише під вечір. Увесь день він і Берегиня провели, обговорюючи план поїздки до північного сусіда. Лід нарешті зрушив: князь сусіднього князівства, після сотень відмов, уперше прийняв запрошення на зустріч від Виджайпала, щодо перемовин майбутньої торгівлі. Це було особливо цінно, оскільки це перше прийняте запрошення із сотен попередніх відмов.

У Раджі не було права на помилку: кожне слово, кожен жест повинні бути зважені й продумані. На підготовку лишався лише тиждень. Переговори обіцяли бути непростими, й навіть дрібна деталь в аргументах мала значення.

Девендра знав, як важко даються Хранительці такі дні. Вона відчувала величезну відповідальність. Раджа, проігнорувавши поради досвідчених радників, віддав перевагу думці, хай і обдарованої, але все ж занадто юної Берегині. Якщо похід Князя до сусіда зазнає поразки, репутація правителя як дипломата буде зруйнована. Цим обов’язково скористаються недоброзичливці. Тим паче останнім часом у війську ширилися тривожні чутки: нібито нинішнього Раджу хочуть усунути й чекають лише на його найменший промах.

Коли двері за правителем зачинилися, напруга в храмі відчутно спала. Анджалі втомлено опустилася на лаву й потерла скроні.

— Виглядаєш так, ніби сама відвоювала кордон, — тихо мовив Девендра, з’являючись у дверях.

Вона ледь усміхнулася й підняла брову:
— А ти звідки знаєш, як це виглядає?

Він не відповів. Лише підійшов, узяв її за руку й потягнув за собою.

— Куди? — здивувалася вона, намагаючись чинити опір.

Дев лише блиснув очима, пустотливо, по-хлопчачому, й нічого не сказав.

За кілька поворотів вони вийшли до невеличкої кімнати. Двері відчинилися, і Анджалі завмерла. На низькому столику диміли страви, світильники відливали м’яким жовтим сяйвом. У повітрі стояв аромат рису, запечених овочів і пряного напою з трав. Атмосфера була такою… несподівано домашньою.

— Ти ….чого це?.. — її голос тремтів.

— Ти навіть не обідала, — коротко кинув він і підвів її до столу. — Сідай.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, але покірно сіла. Ще не вирішила, як на таке реагувати. Це схоже на просту людську турботу, але ж не від воїна… Залицяння?.. А тоді їй варто негайно припинити це. Але як це зробити, якщо вона сама розплавляється від його уваги, мов теплий віск? А він своїми вчинками робить її місію «тримати бастіон» зовсім невиконаною.

Девендра сам розлив настій у чаші, підсунув їй рис.
— Їж. Інакше ще звалишся від утоми. І що мені тоді робити?

— Ти поводишся, як сувора нянька, —не втрималася від іронічного уколу.

— Я — нянька? — він удав обурення. — Це ти ще ложку в моїх руках не бачила.

Він підніс їй ложку так серйозно, що Анджалі пирснула зі сміху.

— Обережніше, воїне. Переможеш мене цією ложкою — і храм залишиться без Хранительки!

Він теж засміявся — відкрито, щиро. І в цю мить обидва відчули ниточку, ще крихітну й тонку, але вже таку, що єднала їхні душі.

Саме це просте тепло виявилося небезпечнішим за будь-які визнання. Анджалі раптом ясно відчула: її серце наповнюється чимось новим — ніжністю, вдячністю, від яких хотілося і радіти, і боятися водночас.

***

Наші дні. Європа

Домініан виснажився безмежно. Цілий день — наради, переговори, жодного обіду й навіть ковтка свіжого повітря. Коли місто вже потонуло в нічних вогнях, він вирушив у бік дому. На зворотному шляху згадав, що голодний, як вовк, а Луїза не мала звички готувати. Тож звернув до улюбленого ресторану.

Зробив замовлення на виніс, а поки чекав, розглядав вітрину з десертами. Маленьке тістечко з мигдалем і кремом… Хм… Точно таке брала Аннет, коли вони пили каву. Після короткої внутрішньої боротьби із совістю він додав до замовлення ще рибу з овочами, салат — і два мигдалевих тістечка.

Його маршрут зазнав несподіваних змін. Проїжджаючи нічне місто, він кинув погляд на годинник. Може не встигнути. «Яка ж дурна ідея…» — майнула думка, але внутрішній голос одразу ж відігнав її. Домініан усміхнувся своїм думкам й сильніше натиснув на педаль газу.

Коли він увійшов у хол її офісу, Аннет проводжала до ліфта подружню пару. Вона щось лагідно їм говорила, усміхалася, а тоді повернулася й зустріла його погляд. На мить в її очах спалахнули здивування й радість. Та вже за секунду вона знову була зібраною й відсторонено ввічливою.

«Запізно схаменулася, Аннет, усе, що мені треба, я вже встиг помітити», — подумав Домініан із ледь помітною усмішкою.

Він підійшов ближче, демонстративно підняв пакети з відомого ресторану й майже урочисто мовив:
— Я голодний, як вовк, стомлений, як пес, і мені життєво необхідна допомога психолога просто зараз! І, судячи з твоїх очей, ти теж сьогодні без обіду. Тож ти не маєш права мені відмовити.

Вона кілька секунд кліпала, розгублено дивлячись на нього. Внутрішній голос підказував: непрофесійно дозволяти собі таку фамільярність. Вона не повинна піддаватися Домініанові. Але вона була така втомлена за цей тиждень… А вдома, окрім кішки, її все одно ніхто не чекав. І цей його жест — такий милий, повний тепла й турботи. Відмовити людині, яка, можливо вперше у житті, наважилася опустити броню, — було б справжнім блюзнірством. Тож вона заштовхала совість подалі.

Розсміялася, трохи схиливши голову:
— Вгадав. Я справді весь день тільки на каві.

Він демонстративно підставив їй лікоть:
— Тоді дозволь провести даму на вечерю… зовсім поруч, буквально за цими дверима.

Вона поклала долоню на його руку — і цей простий жест чомусь пробрав його глибше, ніж будь-які відверті слова.