Розділ 18 — Подарунок

Наші дні. Європа

Наступні кілька годин перетворилися на виснажливу боротьбу за життя контракту. Китайці навіть розмовляти не хотіли, не те що слухати виправдовування. Хтось цілеспрямовано вносив смуту у відносини з партнерами, плутав цифри, сіяв паніку… Через півтори години пояснень зійшлися на тому, що проект буде розблоковано. Проте за умови, що Домініан особисто завітає до них і розбереться у цьому «неподобстві».

Чоловік стримував роздратування до останнього, але, закінчивши відеоконференцію, відчував, ніби його груди стягнуті залізним обручем. Усе, що було ретельно вибудуване планами й розрахунками, летіло до біса!

Схоже на чиюсь помсту.

Надав розпорядження помічниці бронювати квитки і теж збиратися у відрядження. Треба навести лад раз і назавжди. Він не дозволить втопити свій бізнес.

Він сів за кермо, стиснувши його так, що побіліли кісточки пальців. Усередині все кіпіло, ще трохи і рване. Гул машин за вікном тільки бісив, кожен сигнал авто різав по нервах, мов знущання. Уперше за довгий час він відчував: контроль вислизає. А для нього це було гірше за будь-яку провалену, до біса, угоду!

«Треба скасувати зустріч з Аннет. У такому стані… я зірвуся.» Він уже майже набрав її номер, щоб попередити… глянув на годинник — до призначеного сеансу залишалося не більше п’ятнадцяти хвилин. Чорт, не можна так. Не по-людськи відмазуватись по телефону. Треба їхати особисто, глянути в очі, вибачитися й уже тоді перенести зустріч.

***

Домініан

Аннет сиділа за столом, робила нотатки в блокноті. Ручка у вигляді пера неспішно виводила рядки, і вона не одразу помітила, як у дверях з’явилася чоловіча постать. Вії широкими метеликами відбивали тінь на щоки, чоло торкалися локони темного волосся. Витонченими пальцями вона відкинула їх за вухо. Дом простежив за цим рухом, і його погляд зупинився на її шиї, трохи нижче — на вирізі шифонової блузки. Йому раптом стало цікаво, яка на дотик її шкіра, така ж ніжна, як здається? Він перевів погляд на її очі, де світилися розуміння і спокій. І весь його гнів наче в одну мить розвіявся.

***

Аннет

Коли двері відчинилися, хвиля його гніву ввійшла раніше, ніж він сам. Очі блиснули, губи були міцно стиснуті. Вона підняла погляд і відразу вирішила: ніякого занурення сьогодні не буде. Спершу треба було втихомирити цього нервового тигра.

Вона підвелася йому назустріч із усмішкою. Передбачаючи, що його негатив поллється на неї, вона пішла на випередження:
— Пропоную почати з м’ятного чаю, — сказала Аннет і взялася за приготування, навіть не чекаючи його відповіді.

***

Дом просто впав на диван. Він не хотів сеансу, але й іти вже не збирався. Вона ніби миттєво загасила його роздратування. Йому потрібно було ще трохи «її», щоб заспокоїтися. Йому життєво необхідно було ще раз підживитися її спокоєм.

Аннет неквапливо розлила чай, сіла у крісло навпроти й м’яко мовила:
— Розкажіть, як минув день.

Домініан знизав плечима, наче не хотів заглиблюватися в подробиці:
— Важливий контракт завис. Хтось відправив партнерам внутрішні документи. Нерви. Тепер викручують руки як хочуть. Мушу летіти за кордон – вирішувати.

— А Ви? — тихо уточнила вона. — Що Ви при цьому відчували?

Він зітхнув, помовчав, а потім усе ж заговорив. Слово за словом, коротко, без прикрас, він переповів їй увесь день: від холодного ранку до дратівливого спору за столом переговорів. Чим більше говорив, тим легше ставало — наче хтось непомітно знімав із нього шар за шаром тягар.

Аннет слухала, киваючи. Інколи вставляла питання, але частіше мовчала, дозволяючи йому виговоритися. І що довше тривав ця, здавалося б на перший погляд проста розмова, то сильніше він відчував: поруч із нею можна бути собою — без масок, без звичної броні.

Домініан упіймав себе на думці: ось воно, нормальне. Коли тебе слухають, коли не треба воювати й доводити. Коли дім — не поле битви, а місце, де можна перепочити.

І все ж із кожною її фразою він дедалі чіткіше усвідомлював: Аннет перестає бути для нього просто терапевтом. Вона була жінкою. Справжньою. Живою, теплою, привабливою і дедалі бажанішою.

Його погляд ковзнув по її волоссю — густому, м’якому на вигляд, і йому раптом стало нестерпно цікаво, яке воно на дотик. Він уявив, як її тонкі пальці заплітаються в його волоссі під час поцілунку, як її подих збивається поряд з його губами. Від цієї думки внизу щось важке зрушилося з місця. Його заповнив жар.

Він сильніше стиснув підлокітники крісла. Чорт. Про що я думаю. Вона ж не для мене. Точніше це я не для неї. Але чому ж кожен її рух здається запрошенням?

Допивши чай, Дом поставив чашку на стіл і машинально засунув руку в кишеню. Пальці наткнулися на знайому коробочку. Він згадав ранок — антикварну крамницю, скляну вітрину і браслет, від якого не зміг відвести погляд. Для Луїзи він виявився непотрібною дрібницею. Роздратування знову підняло голову. Треба позбутися цієї речі.

Він дістав прикрасу, помовчав, а тоді простягнув її Аннет:
— Це… Вам. Ця річ буде кориснішою Вам, ніж мені, — сказав він трохи сухо. — Зранку випадково зайшов у антикварну лавку. Купив… сам не збагнув навіщо. Тепер думаю — Ви ж любите такі речі. У вас завжди цей ваш аквамариновий камінь на пальці, тож і браслет —  наче в тон. Подумав — буде непоганим доповненням.

Він хотів, щоб це прозвучало буденно, майже байдуже, ніби він віддає непотрібну дрібницю. Та, простягаючи прикрасу, відчув, як усередині все стиснулося — він відстежував кожен її рух. Йому чомусь було важливо побачити, як Аннет відреагує на прикрасу.

Аннет обережно відкрила коробочку. На її долоні засяяв тонкий срібний наруч із аквамарином, камінь відливав холодною бірюзою, а візерунок лотоса на оправі здавався живим, немов дихав. Дівчина завмерла. Кілька разів моргнула, не в змозі відвести погляд. У її очах промайнуло впізнавання. Вони світилися захватом і розгубленістю водночас.