Розділ 17 — Обід із Луїзою

Наші дні. Європа

Обідній час Дом проводив із Луїзою в новому ресторані неподалік її офісу. Вранці вона сама зателефонувала з проханням зустрітися — обговорити «важливі деталі» підготовки до весілля. Домініан відчув легкий докір сумління: останнім часом він усе частіше відгороджувався від неї, хоча саме вона мала бути для нього головною людиною, адже вони скоро одружаться. Він мусив приділяти їй більше уваги.

Вони зробили замовлення. Дом узяв стейк із кров’ю та келих червоного вина. Луїза ж віддала перевагу вишуканому асорті з морепродуктів і білому вину, що пасувало до її настрою. Вона майже не торкалася їжі — більше говорила, ніж їла.

— Ти знаєш, цей весільний оформлювач мене просто зводить з розуму! — заговорила вона, піднявши брови. — Він зовсім не розуміє мого стилю! Я йому пояснюю: потрібна легкість, пастель, щоб усе було вишукано. А він мені пропонує якісь арки зі стрічками! З арками! Ти можеш уявити? Боже, ну як можна бути таким глухим?..

Домініан протяжно зітхнув, розрізаючи м’ясо на рівні шматочки, слухав мовчки. «Уже двадцять хвилин про арки й стрічки… гадаю, ще двадцять — і можна буде згорнути розмову, пославшись на важливі справи».

— Дом, любий, поговори, будь ласка, зі своєю мамою, — Луїза благально зазирнула йому в очі. — Її надмірна активність мене трохи лякає. Це ж наше весілля, а не її. У неї знайомий, власник бази відпочинку. Вона впевнена, що це ідеальне місце для банкету. А я все ж таки віддаю перевагу «Ласкалю» на набережній! Але ти ж її знаєш — зупинити неможливо… Ох! Це все так виснажує! Ми ще маємо разом вибрати сукню. Там такі колекції! Я вже придивилася кілька моделей, не хочеш піти з нами?

Вона взяла його за руку, переплела пальці — упевнено, наче закріплюючи право на нього. Дивилася на Дома із захопленням, із тим сяйвом в очах, від якого інші чоловіки, мабуть, втрачали голову. Вона говорила й сміялася, тонкі пальці з каблучкою час від часу торкалися його долоні, ніби ненароком, ніби це було природно.

Домініан же сидів спокійно. Його пальці не стиснули її руки, не відняли її, але й не відповіли на дотик. Він слухав її безладний потік слів про сукні, банкети й плани на майбутнє — і ловив себе на думці, що всередині залишається дивно спокійним. У її обожнюванні він відчував не близькість, а очікування. Вона дивилася на нього, чекала бодай якоїсь реакції. Його втомлений погляд впирався в келих вина, а в думках спливав ранковий епізод — та мить, коли він стояв перед вітриною антикварного магазину й не зміг пройти повз. Серед пилюки та дрібничок сяяв тонкий срібний браслет з аквамарином. Він купив його майже не роздумуючи — наче його заманили. Знак, так він собі це пояснив. Варто подарувати його Луїзі!

Він витяг із кишені невелику подарункову коробочку й поклав на край столу.
— Я хотів подарувати тобі це. Побачив сьогодні вранці в антикварному магазині… не знаю чому, але вирішив, що це важливо, не зміг піти без нього. Він ідеально пасуватиме тобі. Подумав — гарне знамення перед нашим весіллям.

Очі жінки спалахнули радістю. Луїза нахилилася, обережно відкрила коробочку, глянула на браслет, потім на Домініана і, не стримавши міміки, трохи зморщила носик. Потім опанувала себе, спробувала всміхнутися.
— Любий, який чудовий подарунок! — вона явно перегравала. — Ну так! Воно ж і видно… він такий… особливий! Такий тоненький… такий… непоказний, майже древній… Навіщо він мені, Дом? — тон голосу від захоплюючого скотився майже до плаксивого. Лише здивовано розглядувала прикрасу. Вона не поспішала брати її до рук.

Домініан сам дістав браслет із коробки: срібне кільце з мерехтливим блакитним каменем спалахнуло на світлі, відбивши відблиск свічок. Він обережно підняв браслет, готуючись надягти його їй на зап’ясток.
— Приміряй. Я хочу, щоб він був на тобі.

— Домініан, любий… — вона всміхнулася натягнуто, трохи відсовуючи руку. — Ну навіщо мені це? Ти ж знаєш, я не ношу такі камені. Блакитний — якийсь… холодний. Може, обміняємо на сережки? Вони будуть у тон до сукні.

Він завмер, тримаючи браслет у руці. Кілька секунд мовчки дивився на неї — поглядом, у якому не було ані роздратування, ані усмішки, лише важке, стримане мовчання.

Луїза, помітивши його вираз, поспіхом заговорила, взявши його за руку. Її пальці ковзнули по його долоні, ніжно переплелися з його пальцями — наче кішечка, що ластиться й щиро прагнучи загладити провину:

— Ну, Дом, не ображайся… я просто… ну справді, ну це ж зовсім не моє. Я не хочу тебе засмучувати. Давай краще виберемо разом? Щоб і тобі подобалося, і мені пасувало…

Він повільно кивнув, прибрав браслет назад до кишені.
— Гаразд. Незважай.

Вона полегшено усміхнулася, й повернулася до розмов про торт і музикантів. Та Дом слухав її вже через силу. Усередині щось ніби скрипіло, і чим довше вона говорила, тим гучнішим ставав цей скрип.

Коли обід закінчився, Домініан відклав прибори, витер руки серветкою й кинув швидкий погляд на годинник.
— Я підвезу тебе до офісу, — спокійно сказав він. — У мене ще зустріч.

Луїза схилила голову, любовно погладила його щоку:
— А ввечері? Може, повечеряємо вдвох? Тільки ти і я? — у її голосі звучала м’яке прохання, в очах — очікування.

Домініан дозволив собі легку усмішку, стиснув її пальці:
— Не виснажуй себе, люба. Я повернуся о дев’ятій. Зустріч з інвестором напевно витисне з мене всі сили. А потім ще сеанс у Аннет. Тож краще відпочинь і замов щось смачне з ресторану.

Луїза відкинулася на спинку стільця, між її ідеальних брів залягла зморшка. Дивлячись на нього поверх келиха:
— Ти все ж туди? Як у вас справи? Є хоч якийсь результат?

Домініан задумався, трохи сповільнив мову, ніби відміряв кожне слово.

— Аннет змушує мене дивитися на те, від чого я роками відвертався. Те, що я закопував у собі, виринає назовні. І дивно, але після цих розмов стає легше. Вона відкриває те, що я вважав давно похованим.