Розділ 16 —Спадок лотоса

Наші дні. Європа

Вже якийсь час Домініан слухав доповідь свого довіреного — непримітного чоловіка з сірою зовнішністю, якому доручили знайти «щура», що підточує нори у його Компанії. За минулий тиждень Дом особисто проінспектував два філіали. Усе вказувало на саботаж когось із менеджерів вищого рівня.

— На жаль, по цих двох мені не вдалося знайти нічого негідного, — із жалем у голосі сказав непримітний чоловік. Він — детектив, який уже досить давно працював на Дома. Добре й швидко вишукував будь-яку інформацію. — Зразковий сім’янин, сторонніх контактів не виявлено. Графік нудний — дім-робота. Випиває небагато, для його віку навіть мало, не палить. Є одна коханка, що, власне, зрозуміло — чоловік привабливий для жінок, але не зловживає — якихось скандалів із пасіями не було. Кіберохорона порушень безпеки не виявила.

Домініан ледь помітно насупився, міцніше стиснув чашку. Він часто так робив, коли був незадоволений. Адже відчував, що цей менеджер стелить йому занадто гладко. «Підлість — просто шкірою чую.»

— Ідеальних людей не буває. У кожного є свої слабкості. Людина, що здається такою бездоганною з першого погляду —  зазвичай має найбільші скелети у шафі.

Детектив лише знизав плечима.

Домініан кинув документи співрозмовнику в руки.

— Шукай краще.

Детектив кивнув і швидко вийшов.

***

Домініан йшов вулицею до ресторану на зустріч із партнером, коли його погляд зачепився за вітрину невеличкого антикварного магазину, що загубився між модним бутіком і безликою офісною будівлею. Він би пройшов повз — не мав звички відволікатися на такі дрібниці, — але серед тьмяних ламп і запорошених скляних полиць щось зблиснуло, й він сповільнив крок. Чоловік завмер, відчуваючи, як у грудях відгукується холодний блиск. Наче саме чуття штовхнуло його за поріг. На вітрині лежав срібний браслет із каменем. Аквамарин мерехтів так, ніби вбирав у себе світло. Візерунок лотоса на оправі та загадкова насічка всередині пробудили у ньому дивну ніжність — як зустріч із чимось рідним, загубленим і давно забутим.

Піддавшись інстинктам, Домініан переступив поріг крамниці. Його одразу обгорнув напівморок і терпкий аромат суміші витриманого дерева, потертої шкіри й легкий відтінок воску, яким натирали підлогу. Здавалося, що саме повітря зберігало подих часу.

Назустріч йому вийшов старець, напевно, одного віку з більшістю цих безцінних дрібничок, розставлених на полицях із любов’ю й турботою. Він був одягнений у чорний сюртук старовинного крою, який виглядав так, наче його зняли з портрета позаминулого століття. Сиве волосся спадало м’якими хвилями на плечі, довгі вуса були закручені догори. Здавалося, час зберіг його ще з XVIII–XIX століття й тепер бережно виставив серед цих скарбів, наче чергову реліквію. Але найбільше вражали очі — яскраво-сині, живі, гострі, мов кришталь, і складалося враження, що вони вбачають душу.

Дом із одобренням відзначив: ані пилинки. Усі вітрини сяяли чистотою, бронза й срібло відблискували, немов щойно відполіровані.

— Яке цікаве місце, — озвався він, привітавшись. — Дивно, що я ніколи не помічав його раніше.

Старець посміхнувся загадково й відгукнувся тоном, що пасував його образові:

— Час не всім дозволяє бачити те, що приховане від очей. Але тим, хто шукає, відкривається більше, ніж іншим. — Він коротко вклонився. — Стефан, до ваших послуг.

Погляд господаря крамниці вмить відзначив, на чому зупинилися очі відвідувача. І, коли Домініан узявся роздивлятися срібний браслет з каменем, Стефан нахилив голову й тихо додав сам собі:

— А-а, він... — трохи задумавшись, він ще хвилину роздивлявся Домініана, оцінюючи чи заслуговує той на його цінність. Потім продовжив:

— Ви маєте добрий смак, пане, — озвався власник крамнички. Старий із проникливими очима, що, здавалося, знали надто багато. — Але це не просто прикраса... – почав він, дістав її і передав у руки відвідувача.

Щойно браслет опинився в руках Домініана, тіло пройняла ледь відчутна хвиля — не холод і не тепло, радше відгук — як від живої істоти, що впізнала його. Аквамарин у центрі вигравав відтінками від прозорого блакитного до глибокого морського, і здавалося, що в ньому пливе захований світ. На оправі квітка лотоса розкривалася вічним рухом, застиглим у сріблі. А всередині, на звороті, пальці натрапили на насічку — дивний символ, що нагадував одночасно руну й літеру, ніби чийсь підпис.

— У цього наруча є своє сказання, — продовжив Стефан, і його голос ніби потемнів. — Колись він належав Берегині — голосу Богині серед людей. Вона мала бути чистою, відданою служінню, але покохала. Любити їй було заборонено, проте вона не бажала відмовлятися від почуття й не мала іншого способу його зберегти, окрім як закарбувати свою любов у камені навіки.

Старець провів пальцем по гладкій оправі.

— Та доля не дала їй часу навіть просто бути поруч із людиною, чий подарунок вона носила з таким трепетом. Переворот обірвав усе. Берегиню й її захисників убили, храм і святилище зрівняли із землею. Перед смертю вона лише встигла залишити клятву: знайти його знову, у майбутньому.

— Є повір’я, — тихо продовжував старий, — якщо браслет носитиме справді кохана жінка, Берегиня подарує їй благословення на довге життя. Бо цим вона допоможе віднайти власне втрачене кохання.

Дом слухав, ледь іронічно всміхаючись: «Гарна легенда для туристів. Уміє старий підливати магії в повсякденність». Та, всупереч думкам, не міг ігнорувати, як його тягне до цієї речі. За кілька хвилин браслет уже лежав у його руках — важкий, реальний, чекав його рішення…