Розділ 15. День Великого Місяця

XI століття. Північна Індія

Сьогодні був День Великого Місяця. Храм зачинили для паломників, і вперше за довгий час Анджалі отримала вільний день. Вона сиділа в малій каплиці й перебирала думками: чим наповнити ці вільні години?

Може, пройтися до ріки? Там вода завжди така чиста і прохолодна… — вона прикрила очі, й уява подарувала їй гладінь озера, свіжий подих вітру… губи самі розтяглися в усмішці.

— Я знаю гарне місце, Берегине, — озвався за спиною низький голос Девендри.

Анджалі сполохано повернула голову до гостя — так глибоко занурилась у думки. Стривай! Вона що, промовила це вголос?

Він стояв біля входу, обпершись о стіну, і вперше дозволив собі відтінок неофіційності. Його постать майже повністю затуляла дверний прохід. Без звичного обладунку, у простому вбранні, він виглядав ще привабливішим. Тканина ледь облягала широкі груди, під нею відчувалася міць, від якої хотілося торкнутися. Засмаглі руки з виступаючими жилами видавали силу, загартовану сотнями тренувань, і водночас притягували жіночий погляд не менше, ніж його очі — темні, глибокі, сповнені тієї небезпеки, від якої завмирає серце. У цій простоті він був не менш владним, ніж у броні, але набагато небезпечніше бажаним.

 В очах зблиснув пустотливий вогник, і він помітив, як дівчина затримала на ньому погляд. Щоки її запалали. Щоб приховати збентеження, Дев кашлянув і додав:

— Ходімо. Я хочу, щоб ти побачила це місце.

Анджалі швидко опустила погляд, усвідомивши, що занадто відверто милувалася воїном. Щоки зрадницьки спалахнули, і вона кивнула, намагаючись приховати хвилювання. Серце вдарилося частіше — подумки вона вже уявила, як важко буде тримати відстань у такій неофіційній близькості. Від самої цієї думки стало гарячіше, і вона поспіхом відштовхнула її, соромлячись. Та можливість вийти за межі храму без служби й обрядів була надто принадною, щоб вагатися. Відкинувши плутані пориви, вона прийняла його запрошення, хоча й пообіцяла собі більше не ловити погляд Девендри.

Сонце підіймалося все вище, розливаючи по полю теплий медовий світ. Колосся гойдалося, наче хвилі, а вітер, вільний і грайливий, здіймав у повітря пил і пелюстки. День був надто світлий, щоб у ньому могло ховатися щось темне.

Дев заговорив про майбутнє:
— Колись я збудую дім, — сказав він, сам дивуючись, що озвучив цю думку.

Анджалі обернулася, в її погляді спалахнула цікавість:
— Дім? Для воїна? Невже зможеш всидіти на місці довше тижня?

Він усміхнувся:
— Саме тому й хочу дім. Кілька голів худоби. Двір, щоб виноград тягнувся по стіні. Щоб у спеку була тінь і прохолода. І щоб вранці з вікна було видно ріку.

Вона примружилася від сонця:
— А навіщо тобі ріка?

— Щоб нагадувала: життя плине. Вода не застоюється, доки тече. Хочу, щоб і в мене так було. Засію поле…

Анджалі уповільнила крок, наче прислухаючись до його слів.
— Ти говориш так, ніби зібрався стати землеробом.

— А що в цьому поганого? — знизав плечима він. — Половину життя я воюю. Може, досить? Хочу, щоб у домі лунав сміх. Щоб хтось чекав біля вогнища. Щоб було заради кого повертатися.

Вона відвела погляд, удаючи, що роздивляється польову квітку. У її голосі забриніла ледь відчутна печаль:
— Це звучить красиво. Але ти ж знаєш: коли твій шлях — служіння, він рідко збігається з мріями.

Девендра подивився на неї серйозно:
— Знаю. Та вірю, що одного дня в моєму домі буде жінка, яка любить книги, трави й уміє слухати серцем… тоді я не даремно мріяв.

Її серце стиснулося від болісної туги. Вперше вона відчула, як її твердість як Хранительки, втрачає ґрунт. Камінь за каменем. Вона поспіхом опустила очі в кошик.
— Ти надто далеко зазираєш, воїне.

— А без цього навіщо все? — він розвів руками, вказуючи на поле й небо. — Битися тільки заради бою? Ні. Я хочу мати заради кого повертатися.

Говорячи про дім як про місце сили, Девендра дивився на неї так, що Анджалі відчувала — сенс його слів звернений до неї. Вона сором’язливо вдавала, що не помічає. Щоб відвернути розмову, заговорила про сни:

— А мені останнім часом тривожно… — прошепотіла вона, втупившись у далеку лінію горизонту. — У снах я бачу те, чого боюся навіть подумати наяву. Наш храм охоплений полум’ям, вогонь поглинає колони, і молитви тьмяніють у димі. Я відчуваю — хтось нас зрадив. Воїни стоять у кривавих обладунках, їхні кроки лунають у моїй голові, наче важкі удари барабанів. Один з них іде просто до мене. Його погляд холодний, а руки тягнуться, щоб знищити. Він приходить у наші землі нести смерть. Я бачу це так виразно, що прокидаюся з криком… і довго не можу вдихнути повітря. Це не просто сон. Я не знаю коли це трапиться, але знаю точно що це не просто видіння. Це біль, який випалює мене зсередини.

Девендра схопив її за руку, змусивши обернутися:
— Поки я поруч, цього не станеться. Я не дозволю.

Вони вийшли до річки. Вода грала сонячними відблисками, розсипаючись тисячами срібних іскор. Ліворуч берег піднімався кам’янистим схилом, де хвилі дзвінко билися об гладке каміння. Праворуч розкинулося могутнє дерево, його важке гілля спадало донизу й кидало прохолодну тінь, запрошуючи сховатися від спеки.

— Як гарно… — Анджалі вдихнула на повні груди й усміхнулася.

— Тут завжди тиша, — мовив Дев. — Тільки плескіт води та птахи. Я часто приходив сюди в дитинстві — сідав біля води й вигадував собі майбутнє.

Вони вмостилися під деревом. Анджалі дістала з кошика коржі, сушені фрукти й маленький глечик із настоєм.
— Скромна трапеза, але вдвох приємніше, ніж самій, — усміхнулася вона.

— Удвох завжди краще, — кивнув Девендра.

Вони вже говорили про свято. Дев із м’якою усмішкою згадував сестру, яка чекала цього дня, мов дитина на першу весну. Ще задовго до свята вона метушилася по подвір’ю, бігала до сусідок, щоб підглянути, чи вже зібрали квіти. Вона залюбки допомагала плести вінки, вплітала в них найдрібніші польові пелюстки й мріяла, щоб саме її вінок був найкращим. Дев говорив про це з ніжністю й гордістю, і в його голосі відчувалося тепло, якого він сам так прагнув — тепло, що робить дім домом.