Розділ 13 — Дощ і прихисток

XI століття. Північна Індія

Від самого ранку сонце розливалося над храмовим подвір’ям теплим золотом. Кам’яні плити сяяли, наче самі стали дзеркалами, а віття дерев відкидало мереживні тіні на білі стіни. Повітря було чисте й прозоре, насичене пахощами розігрітих трав і свіжістю ранкового вітру. Усе навколо дихало спокоєм і водночас прихованим очікуванням — день обіцяв бути світлим і щедрим, немов передвісник радості.

До свята Великого Місяця лишалося всього два дні. Це була особлива пора — час великої подяки богині за щедрий урожай та час благання про захист на довгу зиму. У ту ніч храмове подвір’я перетворювалося на море світла: на кожній сходинці спалахували сотні глиняних лампад, і їхні полум’яні язички тремтіли, відбиваючись у темному небі. Жінки виводили на площу дітей у вінках зі свіжих запашних трав, і ті вінки, сплетені з м’яти, базиліку, жасмину й барвінку, були символом чистоти й нового початку. У повітрі стояв густий аромат ладану й сандалу, змішаний із солодкістю стиглих плодів, що їх приносили у дар.

До свята готувалося усім князівством. У внутрішніх покоях храму жреці поволі вичавлювали пахучу олію для лампад, перемішуючи її з порошком пелюсток і смол. Воїни ж приносили кошики з зерном, глечики вина й ткані покривала — дари, у яких відчувалася їхня віра. Вони знали: Великий Місяць додасть сили їхнім рукам, загартує серця й збереже домівки від біди.

Наводячи лад у малій каплиці, де зберігалися глиняні посудини, Анджалі визирнула у вікно. На мить прищулила очі від сліпучого сяйва й дозволила собі лагідну усмішку.
«Так, сьогодні буде чудовий день. Не можна втрачати нагоди вийти в поле й назбирати трав».

З цією думкою вона зібралася в дорогу.

Звістку про її намір Девендра зустрів з удаваним песимізмом:
— Вам небезпечно йти самій за межі храму, Берегине, — промовив він, намагаючись зберегти суворий вираз обличчя. — Я буду супроводжувати.

Хоч усередині він відчував майже полегшення: доля сама подарувала йому шанс провести поруч із нею ще один день.

— Ой, та кому потрібна я серед безмежного поля, — повела плечем Анджалі. Але, відчувши, що сперечатися марно, додала з усмішкою: — Гаразд, тільки зберу кошик.

Вони рушили вузькою стежкою, а Девендра йшов за нею на два кроки, ніби тінь, не наважуючись порушити її свободу, та все ж уловлював кожен порух її постаті. Полем котилися хвилі достиглого жита: колоски, важкі від зерна, хилилися й піднімалися під подихом вітру, немов саме море ожило серед землі. Вітер бігав по ниві, шумів, наче давній спів, і золоті переливи колосків нагадували про пісні, які співали жінки під час жнив.

Анджалі йшла попереду легко, мов у танку. Її кроки були м’які, наче дотик до землі, а долоні ковзали по верхів’ях трав, як по струнах, видобуваючи беззвучну мелодію. Усмішка на її обличчі сяяла чисто й світло, немов вранішнє сонце, що благословляє землю на щедрий урожай.

Декілька годин минули непомітно. Коли вона нахилилася до трав, обережно складаючи стебла у полотняний мішечок, небо раптом затьмарилося. Свинцеві хмари сунули з глибини небес, змикаючись над ними, мов чорні крила велетня. Вітер раптово посилився, різав простір, і золоті хвилі колосся захиталися, готові впасти під його натиском

— Треба повертатися, — глухо мовив Девендра, пильно вдивляючись у небосхил.
— Ще трошечки, — відповіла вона тихо, не підводячи очей. — Ми встигнемо.

Стихія прокинулась раптово. Спершу впали поодинокі краплі, шиплячи на гарячій землі, а вже за хвилину небеса розкрилися навстіж, і на них хлинуло бурхливе море дощу, що пронизувало тіло до самих кісток.

Девендра різко стягнув з плечей плащ і накрив ним Анджалі, пригортаючи до себе, аби вберегти від нещадного дощу. Та тканина швидко намокала, майже не рятуючи від холодних потоків, і він бачив — цього замало. Десь у далині крізь завісу зливи він розгледів напівзруйнований навіс для худоби, самотній силует серед поля.

— Туди! — крикнув коротко, перекриваючи гуркіт грому.

Вони бігли крізь важкі водяні струмені, немов крізь завісу, і ледве дісталися до прихистку. Під похилою покрівлею було сиро, земля парувала від недавньої спеки, та принаймні дощ уже не бив їм просто в голову.

Анджалі тремтіла, ховаючи пальці під плащ, ніби в ньому могла сховати й від холоднечі, і від світу. Її тендітне тіло колотило від холоду, і Девендра, не вагаючись, обійняв її, силкуючись зігріти власним теплом. Він гаряче розтирав її закляклі руки, відчуваючи, як її серце шалено б’ється об його груди. Його подих торкався її скроні, і кожен видих здавався вогняним — палив сильніше, ніж будь-яке полум’я на полі бою.

Він тримав її так близько, що йому здавалося: ось-ось його власне серце вискочить назовні.

«Не можна… Я воїн. Вона — Хранителька. Моє завдання — оберігати, а не шукати в її диханні забуття…»

Але тіло його більше не слухалося. Її тремтіння проходило крізь нього, мов розпечений струм, і кожен її подих розпалював жар у його грудях. Блискавка розпанахала небо, і грім ударив так, ніби самі гори зрушили з місця.

Анджалі злякано підскочила й вп’ялася обличчям у його шию. Її гарячий подих обпекло його шкіру, Девендра відчув, як зривається з краю. Він пригорнув її ще дужче, не залишаючи між ними ані крихти простору. Її груди притиснуті до його, її серце калатало, зливаючись із його власним ритмом.

Його пальці ковзнули вниз по мокрій тканині, впиваючись у її талію так, ніби він боявся відпустити. Волосся липло до його щоки, пахло дощем і теплом тіла, і цей запах п’янив сильніше за вино.

Вона підняла голову — повільно, немов це був єдиний можливий рух. Їхні обличчя розділяли подихи —  небезпечно коротка відстань. Темно-карі очі Анджалі палали вогнем, що лякав і вабив водночас. На віях тремтіли краплі дощу, а вуста — прочинені, вологі — закликали обітницею солодкого гріха.

Він схилився ще ближче, готовий зірвати цю заборону, впитися в її губи, забути все — обов’язок, присягу, світ. Його гаряче дихання змішалося з її, бажання накотило, як хвиля, що ламає берег.