Розділ 10 — Випробування святості

XI століття. Північна Індія

Анджалі

Провівши останнього учня-писаря, якого готували до нової посади в північному князівстві, я зачинила за ним важкі двері Храму. Прибравши сувої на місце та розставивши по полицях письмове приладдя, повернулася до своєї кімнати.

Розчинивши віконниці, я відчула, як у кімнату вірвався свіжий вітер, прохолодний від нічної пори, пахнучий жасмином і пилом давніх каменів. Піднявши голову, я вдивилася в темне небо, зітхнувши: «Як сталося так, що, ведена волею Богині, я тепер вплутуюся у світ людських інтриг і політики? Хіба це істинний шлях Хранительки знань і провідниці божественної мудрості?..»

У внутрішньому дворі, куди виходило моє вікно, панувала тиша. Лише стрекіт цвіркунів лунав під кам’яними стінами, порушуючи священний спокій.

Умившись і перевдягнувшись до сну, я розплітала косу, все так само занурена в роздуми про незвіданість шляхів, які приготувала для нас Богиня. Раптом тишу порушив звук розбитого вікна — просто під моїм вікном.

Перегнувшись через віконну раму, я лише помітила рух тіні, що метнулася за ріг. Але не це мене злякало. Лише тепер усвідомила, що кімната під моєю — приміщення сховища бібліотеки. Із розбитого вікна вже розповзалися струмки отруйного чорного диму, який, якщо його вчасно не зупинити, перетвориться на вогняного монстра, здатного поглинути віки знань, писань і праць Хранителів.

Жах вдарив раптово — я вчепилася за камінь підвіконня, відчуваючи, як у ногах зникла сила. Ще не до кінця розуміючи, що роблю, відштовхнувшись від стіни, я кинулася з кімнати вниз, на сходи, до джерела диму.

Темрява.

Не відчуваю свого тіла. Горло обпекло, очі залило слізьми. Дивно, але страху немає. Власне, як і розуміння: Храм уночі беззахисний, допомоги чекати нізвідки.

Двері в коридор уже палали з іншого боку. Серце молотом билося в грудях. Разом з адреналіном тіло почало наповнюватися знайомим теплом, що концентрувалося в згусток на кінчиках пальців. Сила стрімким потоком пронизувала мене, шукаючи виходу. Лише піднявши долоню в бік заблокованого входу, я випустила повітряний імпульс, що ущент розніс важке полотно дерева.

Язики полум’я вже щосили розповзалися стіною, обхопивши гобелени, і ривками, пурхаючи, підбиралися до сховища бібліотеки. Сотні, ні, тисячі років знань могли ось-ось піти в небуття.

Намагаючись не дихати, я ще раз призвала силу. Потік вирвався з грудей, підхопив дим і змусив полум’я захлинутися власним жаром. Вогонь, наче задихаючись, став танути на очах.

У такт згасаючій стихії, мої сили почали покидати мене. Але тут почулися поспішні кроки — підоспіли жреці. Вони накинули на залишки полум’я щільні покривала, щоб не дати йому відродитися.

Ноги слабли, мені потрібне повітря. Спираючись на стіну і трохи хитаючись, я вийшла надвір.

***

Девендра

Ніч опустилася щільним покривалом. Я стояв на стіні укріплення, що височіло за сотню кроків від Храму, і вдивлявся в темряву. Усе здавалося надто спокійним.

Передчуття біди не відпускало.

У світлі блідого місяця я помітив рух. Біля корпусу келій обережно вилізла з вікна тінь. Присіла, озирнулася. Серце вдарило сильніше.

Друг не став би вибиратися через вікно.

Я подався вперед — і в ту ж мить вікно за її спиною спалахнуло полум’ям. Дерево тріснуло, завіса загорілася, в темряву рвонув дим.

Не чекаючи побратимів, я вже летів униз, збігаючи сходами. Розуміючи, що не встигаю, схопив із землі камінь і метнув з усієї сили.

Камінь ударив у спину тіні — вона впала. Вітер доніс хрипке дихання.

Коли добіг, двір уже був порожній і тихий. Але тиша ця була чужа — насторожена, як звір перед стрибком. Втік. Звісно, не стане ж злочинець стояти й чекати, доки його схоплять.

Я спустився сходами, озирнувся й крадучись пішов далі. Він не міг утекти далеко. Сховався, чекає.

Я сховався під деревом і затаївся.

***.

Анджалі

Коли я вийшла надвір, у місячному світлі розрізнила силует воїна. Розуміючи, що ще одного зіткнення я не витримаю, затаїлася, ховаючись біля стіни. Невидима для стороннього погляду й придивившись, з полегшенням видихнула, впізнавши в напівтіні Девендру. Він стояв один під розлогим деревом на задньому подвір’ї — дивно спокійний і напружений, дивився кудись уперед. Скільки минуло часу, я не знаю. Ми з ним були, мов два дерев’яні ідоли, вкопані в землю. Мені б окликнути його, але слова застрягли всередині. У той момент я вже збиралася йти, вирішивши залишити чоловіка наодинці зі своїми думками.

Та раптом від темряви відділилася тінь, що кинулася до Дева. Вона рухалася плавно, як політ птаха, і швидко, як розсічення меча. Страх заповнив серце, і я закричала, закликаючи воїна озирнутися.

Треба віддати йому належне — він зреагував миттєво, різко розвернувшись на звук мого голосу. І встиг побачити нападника.

У темряві блиснуло лезо ножа, і я сіла на землю, закривши обличчя руками, тремтячи всім тілом. Сили покинули мене. Мій переляк тривав мить, а потім я знову закричала — уже на повну силу, на яку було здатне моє бідне горло.

Дев устиг завдати удару, вибив із руки тіні зброю і навіть схопив невідомого за руку. Але нападник якимось незбагненним чином зміг вивернутися з рук свого противника і, перестрибнувши через кам’яний мур, що відділяв володіння святині, зник у темряві.

— Богине... — лише й прошепотіла я.

Девендра кинувся до мене. В його очах бушувала стихія. Чоловік шкутильгав, і я зрозуміла, що нападник таки встиг завдати удару.

— Хранителько! — покликав воїн і зупинився за крок від мене.

У цей момент із гуркотом розчинилися двері, і в колі світла з’явився його побратим Сурадж, за ним — ще кілька воїнів.

— Берегине, це ти кричала? — зробив крок до мене велетень, насупившись. Але одразу пом’якшився, побачивши старшого товариша поруч.