Розділ 9 — Розмова

Наші дні. Європа

Аннет і далі бачила сни про Анджалі. Розмови з мудрим Раджею, обговорення торгівлі, запах храмових свічок, шелест сувоїв у бібліотеці. Та найбільше її переслідував образ мовчазного воїна з втомленими очима. Його погляд був голодним — так дивляться на хліб ті, хто довго не торкався їжі. У тому погляді ховалася така затаєна туга, що Аннет ставало важко дихати. Вона прокидалася з клубком у горлі й відчувала майже фізичне бажання знайти слова втіхи для нього.

І тепер сни наче оживали наяву.

На сеансах із Домініаном час втрачав вагу. Він занурювався в транс, і з його уст виходили історії, вирвані, здавалося, прямо з її нічних видінь.

— Вона сиділа серед сувоїв, так близько, що я чув, як її подих перегортає сторінки, — говорив він тихо, задушеним голосом. — Я стояв унизу, зі списом у руках, і дивився, як вона притискає старий пергамент до грудей. У кожному її жесті було стільки спокою, що я забував про гуркіт битв, які ще дзвеніли в пам’яті.  Я бачив у ній світло, до якого хотілося дотягнутися. Після запаху крові й криків тих, що падали, це світло було ковтком повітря, якого мені завжди бракувало. Я більше не хочу битв. Я хочу бути поряд із цим світлом. Хай навіть здалеку, хай у мовчанні — але поруч.

Після такої сповіді Аннет було важко повертатися у сни вже очима Анджалі. Вона відчувала його мовчазну тугу, його невтамовану спрагу спокою — і кожним нервом прагнула подарувати йому оте заспокоєння, якого він так потребував. Він рідко говорив уголос, але все, що Домініан вимовляв у трансі, відбивалося в погляді його охоронця. І тепер Аннет помічала: Анджалі теж усе частіше затримувала погляд на Девендрі, дозволяючи собі довгі хвилини дивитися на нього крізь мереживо решіток бібліотеки.

Іншого разу Дом прошепотів:

— Я повертався з війни — поранений, випалений зсередини. Думав лише про те, як знову взяти до рук меч. Та, побачивши її, я вперше захотів покласти зброю. Вона здавалася надто тендітною, щоб дозволити поруч із собою кров. І водночас у її очах світилася сила, міцніша за будь-яку сталь.

Аннет слухала й відчувала, як стискається всередині. Кожне його слово відлунювало в її власних снах. Він говорив про те, що пережив, а вона вже знала ці картини — ніби жила в них сама. Але сказати це вголос Аннет не наважувалася: сама думка видавалася безумством.

Домініан задумливо схилив голову. Йому здавалося, що під час сеансів час розчиняється: не існує годин, не існує нічого, крім її голосу. І з тим голосом у нього з’являлося дивне відчуття — ніби він нарешті вдома. Не в палаці, не в місті, а десь у глибині власного серця.

«Та Хранителька, за якою я колись стежив, несподівано перегукувалася з образом Аннет. Після трансу я потребував хвилин, щоб збагнути: я вже не воїн при храмі, не страж біля її вікон. Дивлячись на Анджалі — я ніколи не наважувався вимовити її ім’я там, у її світі, — лише подумки, я відчував тягар туги. Мені хотілося заговорити з нею, торкнутися, почути бодай одне слово у відповідь. Я так прагнув, аби вона поділилася зі мною своїм світлом.

І все ж, повертаючись у реальність, я ловив себе на тому, що ці почуття наче перетікають в Аннет. Це безумство. Такого не може бути. Мабуть, я надто глибоко загруз у цих сеансах… Але як змусити себе зупинитися, якщо кожна мить поруч із нею вириває мене з порожнечі?»

Аннет подумки зізналася собі: її весь час тягнуло простягнути руку й торкнутися його долоні. Це здавалося безглуздим, не на своєму місці — так не чинить психоаналітик. Але з кожною зустріччю це бажання тільки посилювалося, наче між ними натягувалася невидима струна. І одного разу вона забулася. Наче уві сні, ніби це була не вона — її долоня лягла на його руку. На мить увесь світ розчинився. І в ту мить вона відчула: тут сидить не Аннет, а Анджалі тримає за руку свого Девендру. Чужі почуття спалахнули в ній так яскраво, ніби завжди жили в ній: ніжність, туга, мовчазне прагнення розрадити. Вона не знала, де закінчується вона сама й де починається інша.

Аннет застигла, не наважуючись забрати руку. Серце билося так, ніби боялося зруйнувати цю крихку реальність.

Важко сказати, скільки минуло секунд чи хвилин. У кімнаті стояла тиша, надто інтимна для сторонніх очей. І лише обережний стукіт у двері розірвав це дивне єднання:

— Місс Дельмар, каву подавати?

Вони одночасно відсмикнули руки й сховали погляди, тікаючи від ніяковості.

Так минав час: розмови, а потім довгі мовчання, коли вони просто дивилися одне на одного, ведучи тихий, беззвучний діалог.

Аннет усвідомлювала: все це виходить далеко за межі її професійної ролі, та відмовитися не могла. Ці зустрічі здавалися природним продовженням її снів.

Домініан же почувався ніби сп’янілий. Його тягло до її кабінету, до її голосу, до самої її присутності. І, повертаючись додому, він ловив себе на думці: вперше за довгі роки відчуває спокій. Саме тому він не хотів відмовлятися від сеансів: раптом холод знову заволодіє ним, якщо її не буде поруч?

А Луїза тим часом сяяла радістю. Вона парила у передчутті майбутнього. Щоразу, як вони зустрічалися, вона сипала планами:

— Дом, я вже знайшла круїз Середземним морем на медовий місяць! Там такі каюти з видом на захід сонця — ти будеш у захваті. І ще… мама сказала, що піде зі мною вибирати сукню. Ми знайшли салон, там просто неймовірні колекції, я хочу приміряти їх усі!

Вона зупинилася, взяла його за руку, усміхнулася й додала ніжно:

— Аннет чудова, правда ж, любий? Вона так допомогає нам. Ти змінюєшся на очах, Дом! Я відчуваю, що ми стаємо ближчими. Я так люблю тебе… і хочу зробити тебе найщасливішим чоловіком у світі!

Луїза говорила без упину, малювала в яскравих фарбах їхнє прийдешнє щастя, усміхалася, наче вже жила в цій омріяній казці.

Дом слухав і мовчав. Іноді кивав, аби не зруйнувати її захоплених слів. Та в глибині душі він не був певен: чи пов’язане відчуття тепла, що прокидалося в ньому, з Луїзою… чи з жінкою, чий погляд проникав у саму глибину його душі.

Вітаю!
Дякую, що продовжуєте читати Берегиню - це зігріває моє серце.
Поставте "+", якщо мали схожий душевний стан, як Домініана. Коли доводиться носити маски...це виснажує, правда?
Наступне оновлення очікуйте 12 жовтня