Розділ 8 — Хранителька і воїн

XI століття. Північна Індія

Невдовзі біля храму з’явилися вартові — четверо воїнів, загартованих багатьма битвами. Вони пройшли крізь вогонь походів, пізнали втому й біль, заслужили відпочинок, але залишалися на службі. Тепер їхнє завдання було іншим: вони по черзі обходили периметр святині, охороняючи тишу і спокій. Для Раджі це була чесна нагорода: відпочинок від меча, та водночас можливість служити. Близькість храму мала дарувати воїнам ясність думки й полегшення серця.

Серед вартових був Девендра. Високий, міцний чоловік із темним, мов ніч волоссям, що неслухняними пасмами спадало на плечі. Шкіра — обпалена сонцем полів і походів, очі — кольору чорного обсидіану. Повні, гарно окреслені губи під тонкою лінією вусів і коротка борода. На його обличчі виднілися сліди давніх ран, але це лише надавало йому суворої гідності.

Колись у нього була родина — дім у горах, сестра з дзвінким сміхом. Після смерті батьків він став їй і братом, і батьком. Дівчинка завжди чекала його з походів, бігла до нього, щойно бачила тінь повертаючогося війська на обрії.

Потім прийшла війна, і пісок почорнів від крові. Дім спалили, сестру забрали в полон. Він шукав її довгі роки, поки натрапив на слід і зміг повернути. Але та, що повернулася, вже була іншою. З її очей зник блиск, голос став тихим і рівним, а усмішка — рідкісною.

Відтоді він не любив тишу. У ній занадто голосно звучало минуле. Тільки бій, дзвін сталі й біль могли на деякий час заглушити цей гул.

Він звик до самотності, до криків і крові. Але зараз, повернувшись додому, серце вперше за довгі роки билося інакше — спокійно. Можливо, це близькість храму так впливала на нього, але саме в цей період служба здавалася довгоочікуваною передишкою.

Та він і подумати не міг, що зустріне у храмі не сивочолу жрицю, а юну дівчину. Крихку, немов виткану зі світла. Вона від першого погляду здалася йому не земною, а радше посланницею богів. Її рухи були неквапні, сповнені внутрішнього спокою; очі сяяли глибиною, наче в них віддзеркалювалося нічне небо. Довге темне волосся спадало хвилями, і йому мимоволі хотілося простягнути руку й торкнутися тих кіс.

У перші дні його пост випадав біля вікон храмової бібліотеки. Анджалі годинами сиділа там над сувоями, і Девендра, удавано байдужий, крадькома спостерігав за нею. У її зосередженому обличчі у плавності рухів, у тому, як вона пригортала до грудей старовинний пергамент, він бачив не просто жрицю — перед ним розкривалася душа, що носить у собі цілий світ.

Полум’я вихоплювало з напівтемряви її обличчя — то в м’якому світлі воно здавалося зовсім юним, то ставало зосередженим і серйозним.

Нічого особливого, просто жінка, — подумав він, але погляд усе одно не міг відвести.

Від неї йшло тепло, і це дратувало.

Він давно звик жити серед болю і криків, але поруч із нею все це втрачало сенс.

Він насупився, наче сердячись на себе, і відвів погляд, але за хвилину знову подивився.

Хотів переконати себе, що просто спостерігає, що це звичка воїна — знати, хто поруч. Але серце билося інакше. Він не знав, навіщо приходить до неї знову й знову. Наче там, де вона, ставало легше дихати. Непомітно для себе він почав грітися в її світлі. Думки про Берегиню ставали частиною його внутрішніх розмов.

З кожним днем мовчазного споглядання він чіткіше відчував: її присутність немов витягає з нього всю жорсткість війни й вливає натомість спокій. Його думки, змучені дзвоном клинків і криками на полі бою, ніби наповнювалися її змістом. Девендра дивувався: як така тендітна дівчина може випромінювати силу, перед якою бліднуть усі його воїнські перемоги?

Дивлячись на Анджалі, він уперше за довгі роки ловив себе на думці не про бій чи славу, а про мир. У його серці народжувалася незвична туга — прагнення колись скласти зброю й більше не повертатися туди, де чути дзенькіт мечів.

Якось, коли сонце схилялося до обрію, золоті промені ковзали по її волоссю, і здавалося, що сама Богиня позначає її світлом. У такі миті він ловив себе на тому, що тягнеться до цього сяйва — не як воїн до жінки, а як людина, спрагла сенсу, до чогось вищого за кров і війну.

Анджалі вийшла з бібліотеки, несучи оберемок сувоїв. Девендра завмер біля стіни, відвів очі, аби не видати себе, та вона все одно відчула його присутність.

Він виглядав зовсім виснаженим, і вона, не усвідомлюючи, що робить, простягнула до нього руку — здивована власним жестом, ніби діяла під владою якогось непояснимого пориву.

— Ти тут уже давно, — не спитала, а констатувала вона.

Девендра підвів голову, подивився на неї чорними, як ніч, очима, і Анджалі побачила глибокі тіні, що залягли під ними.

— Хранителько, я не хотів приходити, але твоя близькість допомагає мені, — тихо промовив він.

— Ти що, збирався просидіти під дверима всю ніч? — здогадалася вона.

Девендра трохи схилив голову:

— Така моя служба, Хранителько.

— Обов’язок має ціну, але справжнім він є лише тоді, коли не знищує душу. Бережи свою душу, воїне. Ти занадто часто забуваєш, що ти — людина, — Анджалі із сумом всміхнулася.

Вона продовжила ходу, залишивши по собі тонкий шлейф пахощів. Її слова зависли в повітрі, немов відлуння дзвонів.

Девендра залишився непорушний, та в глибині його серця ожило щось невидиме. Він уперше замислився: чи справді обов’язок може стати тягарем, що вбиває душу.

Ділюся з Вами, як я бачу Девендру)
Що скажете?