Розділ 7.1 — Образа. Вибачення

Наші дні. Європа.

Прийшовши на призначене місце до сьомої, Аннет зустрілася ще з п’ятьма дівчатами, подружками Мії. От і зібралася їхня команда — сміх, жарти, підколки, і вже здавалося, що півпарку знає: у них сьогодні велика битва.

Усі разом вони вирушили до гольфкарів, які мали доставити їхню команду глибше в ліс — туди, де серед дерев тягнулися смуги перешкод і розташовувався весь антураж для пейнтболу. Дівчата вибрали жовті комбінезони, залишивши суперникам сині. Після короткого інструктажу подруги влаштувалися в кав’ярні на території івент-бази й чекали на опонентів. Минуло хвилин п’ятнадцять, коли один із інструкторів підійшов і запросив їх зайняти позиції — суперники вже приїхали та готувалися до гри.

Розосередившись по позиціях, Аннет обрала собі укриття на дереві: дві металеві пластини, пофарбовані в камуфляж із боку «поля бою», і густе зелене гілля позаду. Вона вмостилася зручно й завмерла, чекаючи сигналу до старту.

***

Минуло лише сорок хвилин, і стало ясно: ідея з жовтими комбінезонами для їхньої команди була відверто провальною. Дівчата світилися, мов соняшники, і не мали жодного шансу сховатися. Супротивники методично «знімали» їх одну за одною — швидко й чітко, наче треновані мисливці. Здавалося, вони навіть не втомилися.

Аннет, однак, встигла добряче прорідити ряди противників також. Її влучність і вибір майже непомітного сховку виявилися бездоганними — поки суперники не здогадалися, де саме вона сидить. Та за правилами перемога зараховувалася лише тоді, коли «знищена» вся команда. Тож Аннет затаїлася, притиснулася спиною до дірявого дерев’яного настилу укриття й затамувала подих. Будь-який необережний звук міг видати її ворогам.

Судячи зі сміху, що долинав іздалеку, «переможені» подруги анітрохи не засмутилися й уже встигли перебратися до кав’ярні - коротати час до завершення гри. Схоже, компанію їм склали й ті з команди суперників, кого також «зняли»: жіночі голоси весело змішувалися з чоловічим реготом.

Аннет давно втратила лік хвилинам. Лежачи в укритті, вона лише тоді збагнула, що небо почало сіріти. Упс!… Вона ж у лісі. А тут сутінки зверху перетворюються на нічну темряву під кронами. Обережно підвівшись, вона потягнулася, розминаючи затерплу спину й поперек. Спускаючись драбиною з тилу широкого дерева, Аннет напружено озиралася, прислухаючись до кожного звуку. Та навколо панувала повна тиша — жодного руху, навіть найменшого шороху.

Продовжуючи крутити головою, намагаючись побачити бодай когось довкола себе, дівчина рушила у бік будівель. Та раптом щосили врізалася носом у щось тверде. І інстинктивно нагородила свою перепону ударом прикладу своєї зброї.

«Ох, як боляче»,— тільки й устигла подумати Аннет про свій ніс, як почула грізне ричання просто над вухом:

— Ти що твориш, скажена?!

Розплющила очі й зрозуміла, що ледь не носом уперлася в могутню чоловічу постать. У сутінках силует здавався ще масивнішим,  було зрозуміло, що їхній власник приділяє багато уваги фізичним тренуванням. Повільно підвела голову, зустрівшись із уважним, вивчаючим поглядом бурштинових очей, прикритих захисним щитком маски.

— Питаю ще раз: ти що твориш, бестія ненормальна? — пролунало з ідеально окреслених губ, на яких вона, зізнатися, безсоромно «зависла».

— Ти навіщо мене своєю палицею б’єш?

На ці образи «самолюбство» Аннет заворушилося всередині обуренням. Вдруге за день якийсь мужлан намагається її принизити. Це протверезило. Вона різко відштовхнулася від чоловіка, який не очікував від неї подібної прудкості, і вирвала зі схоплення свою руку.

Опинившись на певній відстані, змогла роздивитися незнайомця. Високий, добре складений. Наскільки могла судити в темряві — вельми симпатичний. У синьому комбінезоні. Усе ясно.

— Сам ти ненормальний, — кинулася дівчина у відповідь, не церемонячись і переходячи на «ти». — Ти що серед лісу зараз забув? Ти що, від свого стада відірвався?

— Від якого стада? — розгубився чоловік. — Це ти зараз про себе, чи що?

— Ах ти! — Аннет з обуренням замахнулася на незнайомця. Та таке грізне «озброєння» — не встигла вона навіть підняти — було відібране. А її саму безцеремонно притиснули до твердого, мов камінь, торсу.

— Відпусти! Відпусти негайно! — намагалася вирватися, але всі спроби були марні.

— Тільки після того, як ти заспокоїшся, — поставили умову.

— Гаразд, — слухняно погодилася. А коли хватка послабшала, відступила на два кроки від дивного чоловіка.

— Що маленька дівчинка, судячи з комбінезону тих, хто програв, учорашня студентка, робить сама? Хіба твої вже не поїхали? — він схрестив руки на грудях, і шви на його комбезі небезпечно затріщали.

— Я не маленька, ну та гаразд…можливо, я трохи затрималася. А ти хто — страховисько, яке хотіло мене зжерти?

— Я хто? — здивовано перепитав чоловік. — Переможець, між іншим, якого ти побила своєю палицею.

— У сенсі «побила»? Кого? Тебе? — від подиву дівчина широко розплющила очі.

Чоловік іще хвилину розглядав знахідку, потім видихнув і відкинув захисний щиток у сторону. Побачивши тепер його обличчя без мутнуватого пластика, Аннет здивувалася ще більше… «От як таке співпадіння може статися»? Домініан?!…навіть майже в суцільній темряві вона помітила, як він насупив брову…

***

Домініан

…Перехопив її руку, накриваючи своєю долонею. Щойно доторкнувся до неї, мене мовби блискавкою прострелило. Дивне відчуття оселилося всередині, змішуючись із моїм роздратуванням.

— Ти що твориш, скажена?! — заричав я на неї, дивуючись власній реакції.

Дівчинка в знайомій жовтій формі команди супротивника ледь не носом уперлася в мої груди, де серце билося занадто швидко. А коли наші погляди зустрілися, я зрозумів, що вляпався! Ну як так могло «пощастити» — нагрубити дамі, а тепер ще й отримати прикладом від неї. Карма в дії.

— Я питаю ще раз: ти що твориш, бестія ненормальна? — промовив радше на автоматі. Помічаю, як Аннет із цікавістю розглядає мене своїми зеленими, аж сяйливими очима, але поки я за екраном — не впізнає.