Розділ 6 — Мандат

XI століття. Північна Індія

Ранок у храмі завжди починався з молитви Богині-Матері — у мить, коли сонце показувалося на обрії й перші його промені торкалися небесної гладі. Здавалося, сама Богиня в цей час ділилася своєю силою й мудрістю з тими, хто вмів слухати. Відповіддю на звернення був дар — знання поколінь, що згодом знаходили своє відображення у святих писаннях, увіковічені людською рукою.

Цей ранок не відрізнявся від сотень попередніх. Анджалі, схилившись на коліна перед ликом святині, благала про силу і милосердя  для свого народу. Молитва - наче пісня, тиха і чиста, відлуннювала дзвоном у глибині храму.

Тихий стукіт у двері порушив розмову. На порозі показався старший жрець:

— Хранителько, на підході до храму помічено почет Раджі. Супровід невеликий — лише десяток воїнів і кінний екіпаж.

Анджалі підвела очі, голос її залишився спокійним і рівним:

— Дякую за звістку. Приготуйте все для зустрічі Князя.

В останній раз поклонившись, вона торкнулася холодного каменю біля підніжжя Богині-Матері, і сила, що завжди приходила в такі миті, наповнила її. Лише тоді Анджалі закінчила молитву.

***

Довгі тіні колон лягали на кам’яну підлогу. У храмі горіли лампади, і пахощі сандалу клубилися в повітрі, створюючи тишу й зосередженість.

Виджайпал піднімався древніми сходами без пишних почестей. Лише двоє охоронців ішли поряд, решта залишилися внизу — знак поваги й довіри.

Він славився мудрим і далекоглядним правителем, люди шанували його як того, хто здатен бачити далі за обрій. За його правління князівство розквітало: торгові каравани тяглися дорогами, розносячи по світу славу місцевих прянощів і тканих килимів, ремісники працювали без перепочинку, а прибутки наповнювали скарбницю. Завдяки цьому військо мало достаток у харчах і найкраще озброєння, яке тільки можна було здобути.

Та розквіт ніс із собою не лише добробут. Не всі раділи цим змінам. Воїни ще не встигли оговтатися від недавнього походу, що виснажив і людей, і коней. Народ прагнув тиші й відпочинку, але мир був крихким. Частина радників з осторогою дивилася на швидкі перетворення: там, де правитель бачив розвиток, вони бачили загрозу. Багатство князівства привертало заздрісні погляди сусідів, розбійні ватаги нишпорили на кордонах, а саме місто росло, наче дерево в сезон дощів. Зі зростанням приходила й потреба в суворішому контролі: для одних це було можливістю зміцнити владу, для інших — тривожним знаком майбутніх обмежень.

Виджайпал відчував цю напругу, хоч і не показував її назовні. Усмішка залишалася спокійною, та в погляді жеврів постійний розрахунок. Він розумів: сила держави тримається не лише на мечі, а й на духовній опорі. Тому ще вчора, не знаходячи спокою через невирішену ситуацію із сусідом, Володар наказав готувати візит до храму.

Попри ранню годину, у його рисах читалися зосередженість і жага дії. Це був не візит шани, а прихід із наміром. На порозі його зустрів верховний жрець, а трохи позаду стояла Анджалі — тиха й рівна у своїй поставі.

— Володарю, — жрець уклонився глибше. — Для нас велика честь бачити вас у цих стінах, і молитви наші з вами. Проте…

— Проте храм волів би, щоб мирські справи лишалися за порогом? — м’яко підсумував Раджа. — Я теж люблю кордони. Але сьогодні нам треба говорити про міст.

Він перевів погляд на Анджалі. Її постать випромінювала спокійну гідність, світло лампад падало на її обличчя, підкреслюючи чистий овал. Не зважаючи на просте вбрання й юний вік, ясні очі, що дивилися на нього, випромінювали глибину, які несуть лише обрані.

Виджайпал зробив крок уперед, і його голос пролунав рівно, з тією піднесеністю, що личила моменту:

— Вітаю Вас, Берегине. Хай літа Ваші будуть довгими, а мудрість шириться, мов ріка, що живить землю. Шкода лише, що нас не представили один одному так урочисто, як того вимагав би звичай. Але тепер не час шкодувати про це — ми вже стоїмо обличчям до викликів, і витрачати його на довгі церемонії не має часу.

Він затих, трохи схилив голову набік, уважно вдивляючись у її обличчя, й сказав відверто:

— Я мушу зізнатися: мене дивує Ваша юність. І водночас я схиляю голову перед тією мудрістю, що лунає з уст. Якщо Богиня обрала Вас, я приймаю Ваші слова як її власну волю.

Анджалі вклонилася у відповідь. Коли вони ввійшли до внутрішнього дворика, міський гомін залишився позаду, поступаючись місцем спокою храму.

— Не так давно Ви поставили думку на місце страху. Я прийшов почути, як ці думки ходитимуть ногами.

Не чекаючи запрошення до ранкової трапези, Раджа відразу перейшов до справи.

Із пів слова розуміючи, що турбує Виджайпала, Анджалі відповіла:

— Наш ворог не на півночі, Володарю, — почала вона. — Наш ворог у кожному серці, де страх голосніший за розум. Північний князь боїться втратити контроль над своїми людьми. Дайте йому не «наші дари», а інструменти, що підтвердять: влада в його руках міцніша, ніж була.

— Конкретніше, — коротко кинув Виджайпал. — Сьогодні — план. Завтра — крок.

— Три кроки, — відповіла Анджалі. — Перший: не купці, а храмові охоронці знання. Ми просимо їх дозволу переписати кілька їхніх священних текстів на нашому папері — під їхнім наглядом. Вони отримають копії й відчують важіль: «ми зберігаємо, ми дозволяємо».

— Другий? — зосереджено.

— Малий обмін людьми. Не посланці з печатками — учні-каліграфи і двоє літніх мудреців з нашого боку, двоє з їхнього. Жити при храмі, молитися разом, торкатися одного й того ж пергаменту. За місяць у них з’явиться «своє» в наших стінах, а в нас — «наше» в їхніх.

— Продовжуй? — у голосі Раджі з’явився ледь чутний жар.

— Пахощі й трава. Сандал, мирт, олії, що лікують. Перший караван не для ринку — для їхніх святилищ і для знатних жінок у палаці. Там, де знімають біль, там швидко забувають образи.

Верховний жрець не втримався:

— Берегине, Храм — не ринок. Ми не торгуємо святістю.