Розділ 5— Перша зустріч

Наші дні. Європа.

— Я вже починаю впадати у відчай… — говорила пані, що сиділа навпроти, надтріснутим голосом. Аннет уважно слухала історію нової клієнтки, намагаючись заглушити власні тривожні роздуми.

Луїза швидко зібралася, вирівняла поставу й заговорила впевненіше:
— Домініан хороший, добрий, турботливий. Але він не підпускає мене ближче. Наче я весь час б’юся об стіну. Я навіть виборола заручини, та й це не допомагає його втримати!… Два роки тому Ви врятували шлюб моєї подруги. І, чесно кажучи, я не розуміла, що там узагалі можна було рятувати! Але ви, Аннет, здивували всіх. Карина з Алішем ніби перегорнули сторінку й почали спочатку. Тому я тут. Я не шукаю дива — я шукаю роботу професіонала. І готова за неї платити.

Перед Аннет сиділа класна пані. Луїза з тих жінок, що притягують погляди: висока, струнка, з доглянутими руками, в ідеально скроєному костюмі пастельного кольору. Її обличчя випромінювало впевнену красу, підсилену внутрішньою дисципліною: гладеньке волосся, прямий погляд, виважені рухи. Та коли вона говорила про Домініана, її голос теплішав, у ньому пробивалася щира вразливість.

— «Домініан… він особливий. Таких чоловіків більше немає! Він знає, чого хоче, ставить цілі й йде до них незважаючи ні на що! У ньому немає марноти й порожніх слів. З ним спокійно — наче світ нарешті набуває форми. Він моя фортеця, і водночас він… справжній! Той, від кого хочеться дітей, сім’ю. Я не хочу його втратити, Аннет. Я надто багато часу й сил вклала в ці стосунки!

Вона говорила щиро, і в її очах світилося мікс страху й гордості за свого чоловіка. Перед Аннет була жінка, що знає собі ціну й уміє взяти краще в житті. Хоч саме зараз ця сильна, упевнена в собі Луїза виглядала людиною, яка боїться втратити найдорожче.

Луїза замовкла, повільно пригубила води, немов намагаючись сховати тремтіння голосу, й відвела погляд убік. Аннет уважно слухала, роблячи короткі нотатки. Вона вже збиралася поставити уточнюючі запитання, коли двері кабінету тихо прочинилися й до кімнати ввійшов чоловік.

— Пробачте за запізнення, — його голос був низьким, з легким рокотом, ніби десь усередині наливалася схована гроза.

Він одразу наповнив собою простір — високий, широкоплечий, стримана міць. Чіткі риси обличчя, темне волосся й гострий погляд, від якого хотілося або сховатися, або, навпаки, відкритися до останнього. У ньому відчувалася впевненість людини, що звикла приймати рішення й тримати слово.

Зайшовши, Домініан швидко окинув поглядом присутніх — і ніби спіткнувся. Погляд упав на Аннет. Сонце пробилося крізь вікно й розлилося у волоссі, торкнулося її обличчя та рук на столі. Вона засвітилася наче видіння.

Аннет підвела очі — її серце завмерло мов зачароване. Його обличчя видалося дивно знайомим. Таке враження, що вона вже бачила його — у сні, у спогадах, у чиїхось давніх історіях. 

У грудях піднялася тривожна хвиля. Вона була певна: бачить цього чоловіка вперше. Та відчуття впізнавання не відпускало, і від того ставало важче дихати. Аннет обережно склала руки на столі, щоб приховати тремтіння, і нервово торкнулася елегантної каблучки з аквамарином — великої, прозорої, в платиновій оправі. Камінь мерехтів холодним світлом, мов шматочок застиглого моря. Ця льодяна прохолода трохи повернула її ясність, допомігши втримати спокій на обличчі.

На мить повітря в кімнаті стало густим, як перед грозою.

Луїза повернулася до нього, всміхнулась:
— Нарешті, любий! Ми вже зачекалися — і, ніби підкреслюючи важливість гостя, додала: — Аннет, познайомтеся — це мій наречений, Домініан.

Потім глянула на нього:
— Коханий, це Аннет. Та сама, про яку я тобі розповідала — Луїза легко обійняла його руку дотиком, невимушено притягла ближче, підкресливши їхню близькість, і граційним жестом запросила сідати поруч.

Аннет відгукнулася кивком. Погляд раз у раз повертався до чоловіка навпроти, наче сама його присутність уже була запитанням.

Перед нею сиділа ідеальна, ніби з глянцю, пара: Луїза — красива, доглянута, впевнена в собі жінка з живим розумом і ясною мовою. Вона вміла себе подати, її рухи були вивірені, а голос — той, який хочеться слухати. І те, як вона описувала Домініана — «він надійний, він знає, чого хоче, саме від нього я хочу дітей і сім’ю» — не залишало сумніву: вона бачила в ньому чоловіка свого життя.

Домініан мовчав, спостерігаючи. Його погляд був пильним, майже дослідницьким. Він не перебивав Луїзу, але здавалося, що весь час тримає ситуацію під контролем.

Коли Луїза закінчила, вона легко торкнулася його руки й мовила:
— Я залишу вас для бесіди. Так буде правильніше.

Підвелася й рушила до дверей.

Клацнув замок.

Повітря стало іншим.

Аннет уперше дозволила собі глибше вдихнути. Її пройняла хвиля тремтіння, та вже за мить вона вирівняла дихання.

— Що ж, Домініан… — вона чомусь розхвилювалася ще більше, та постаралася, щоб голос звучав рівно. Професіонал має тримати емоції під контролем.

Вона трохи посунула блокнот на столі, писати в ньому не збиралася — просто потрібно було зайняти руки.

— Луїза зізналася, що інколи відчуває бар’єр між вами. Ви згодні?

У Домініана на вустах майнула тінь усмішки— не глузливо, радше так, ніби сам себе впіймав на несподіваній думці. Він вдивлявся в її обличчя так, ніби щось у ньому збивало з пантелику, ніби саме там ховався ключ. Його виразні брови на мить зійшлися, розкресливши чоло суворою лінією. Мить і обличчя знову стало бездоганно ввічливим.

— Скажу прямо, Аннет. Я тут лише тому, що це важливо для Луїзи, але зрозумійте правильно: я не звик грати ролі заради чужих очікувань. — його голос низький, із приглушеним рокотом, у ньому відчувалася сила, якій не треба було нічого доводити. — Вона заслуговує найкращого, і я поважаю її бажання зберегти те, що між нами є. Будь-який чоловік назвав би її подарунком долі.

— А ви? — тихо уточнила Аннет.