Розділ 4 - Провал

XI століття. Північна Індія

Простір зали дихав каменем і напруженням. Високі колони здіймалися до різьбленого склепіння, мідні лампади відкидали тремтливі відблиски на стіни. На підвищенні — трон Раджі, перед ним круглий стіл із картами князівств та шляхів. Дерев’яні стільці були виставлені вряд із однієї сторони для Радників.

Кожен звук луною розлітався під склепінням. Атмосфера тиснула — старійшини ще не розуміли за для чого була зібрана рада.

— Нам потрібна торгівля з північним князівством, — промовив Раджа рівним голосом. — Це відкриє нам шлях до нового витка розвитку і достатку на наших землях. Усі мої попередні запрошення до контакту були відхилені. Сьогодні я зібрав вас тут, мудрі мужі, щоб разом прийняти рішення, як діяти далі. Вже нема можливості відтягувати.

Радник у темно-синьому балахоні першим озвався:

— Відправмо лист із дарами?

Інший, у білому, заперечив:

— Це вже робили рік тому. І досі — тиша.

Третій, гарячий на язик:

— Тоді виставимо вимогу! Вони не витримають нашого натиску. Армія в нас сильніша, хай знають своє місце.

Старець у темно-зеленому вбранні підвівся, його звали Шанкара, поклав руку на стіл:

— Володарю, надмірність так само образить, як і бідність. Потрібна простота. Два посланці. Сувої нашого паперу, сандал, кілька килимів. І лист із запрошенням до миру.

Декілька старійшин схвально закивали.

Сивий радник підняв брови:

— А якщо вони побачать у цій простоті слабкість? Краще додати золота, показати силу.

— То що ти пропонуєш? — коротко кинув Раджа.

— Дари зі славою, слова з вагою. Щоб знали: ми не лише відкриваємо шлях, а й готові його боронити. Це дасть час і повагу.

Тиша згустилася. Погляди ковзали з одного на іншого.

Раджа слухав, але сумнів, наче камінь у черевику, не давав йому спокійно ствердити рішення. Ідея Шанкари звучала просто, навіть розумно, але надто легкою вона здавалася для такої важкої справи. Чи не стане ця простота пасткою? Та кращої ради він не чув.

Він ще мить обміркував і підвівся:

— Достатньо. Двох посланців обрати до світанку. Вони вирушають завтра.

***

Вони вирушили, як вирушають сотні послів у старі часи: без зайвих промов, із вузькими мішками на сідлах і листом у бамбуковому тубусі. Палац жив своїм ритмом, у храмі лампи горіли рівно. Два дні — три — шість… На десятому на ранок у ворота ввалився вершник, похитуючись у сідлі. Обличчя — сіре, губи — потріскані, погляд — порожній.

Його ледве зняли з коня, і тільки тоді він захрипів:

— Відчиніть… дорогу… володарю… від Шиви сховку не маю…

За поясом у нього був прив’язаний мішок, темний і вологий. Від вершника смерділо брудним тілом і гниллю. Коли мотузку перерізали, з нутра поклажі важко перекотилося… Голова. Його напарник, з підсохлою кров’ю на гриві волосся. Посланець не витримав — зірвався на крик, а тоді впав на коліна й притиснув чоло до каменю:

— Нас зустріли, як псів. Сказали, наші слова — образа їхній честі. Що лист нахабний. Що дари — як милостиня жебракам. Він… — голос зірвався, — він попросив визнання зверхності. А ми принесли «дружбу». Кибара вбили відразу. Мені наказали повернутись із цим… — він кивнув на мішок. — Щоб ваші амбіції… вгамувалася…

По двору прокотилося глухе «о-о-о», хтось охрестив себе захисним жестом, хтось шепнув молитву.

***

 За годину уся знать вже зібралася у залі, вимагаючи Володаря. Їх обурення було справедливим, страх нової війни змушував до дій...

Рада зібралася за годину. Повітря стало колючим, як перед бурею. Шанкара сидів рівно, дивився в підлогу — мов смиренний слуга, що раптом забув про власні поради. Першим озвався літній землевласник:

— Володарю, ми шанували ваші наміри. Та хіба не попереджали, що північні — горді, озлоблені, що краще обходити іх землі стороною? Ми дуже поважаємо Ваші прогресивні ідеї. Проте торгівля із ними – безумство.

Другий — молодший, гарячий — ударив долонею по столу:

— Нас принизили. Наш посланець — ледве дихає, голова іншого у мішку. Їх милостиня, як собаці кістка! Хто порадив таке? Хто?

Погляди непомітно поповзли до Шанкари — і тут же відвелися, ніби ніколи там і не були. А він повільно підвівся, поклав руку на серце:

— Володарю, я — лише служка вашої волі. Ви сказали: «Без зайвих розкошів». Я слово ваше зважив і обгорнув його смиренням. Якби я хоч на волос її змалив — без вини винний. Але ж ні, я лиш пояснив дорогу думку володаря.

У залі загуділо. Сумнів, як чорна риба, метнувся з вуст на вуста: «Отже, це рішення — самого володаря?» Хтось вголос повторив: «Сам сказав без золота…» Хтось — уїдливо: «Сміливий план…»

Раджа мовчав. Він бачив: слово, кинуте в воду, вже пішло колами. Ще трохи — й перетвориться на хвилю, що змиє його ім’я у вічність.

У самому кутку, непримітна і тиха увесь цей час сиділа Хранителька. Вона розуміла, що страх не найкращий радник. А його гнилисний запах вже відчувався у кожному присутньому у залі. Вона підвелася тихо, без шурхоту шовку.

Не просивши дозволу говорити. Вона просто підняла очі — і зала затихла, несвідомо підкорюючись силі, що струменіла з неї.

— Ви кликали Богів свідками, — промовила спокійно, — то ж і слухайте, що вони відповідають через мене. Ріка не ображається, коли ти подаєш їй долоню. Вона ображається, коли ти плутаєш її з калюжею. Наші дари були не милостинею, а мостом. Те, що міст розібрали на тому березі, не робить винним того, хто його будував.

Шанкара ледь посміхнувся краєчком губ:

— Прекрасні слова, Берегине. Та голова у мішку — не метафора.

— І тим більше не привід розкидати вину, як зерно на вітрі, — відповіла вона так само рівно. — Ви всі приймали рішення — і Володар, і рада.

Старійшини переглянулися. Хтось хмикнув, хтось усміхнувся недоброю усмішкою. Шанкара знову схилив голову:

— Мудрі алегорії тішать слух. Але що нам робити з північним Князем, який уже витер нашою честю землю? Берегине, скажи прямо.