ПРОЛОГ

Ніч була задушливою. Чорна тиша тиснула на груди, кожен подих віддавався болем. Аннет лежала нерухомо, притискаючи долоні до обличчя, і думала лише про одне: вона знову все зруйнувала.

Зробила «правильно». Зробила так, як підказував розум. Але розум — то кат, а не рятівник. Бо серце кричало, розривалося, благаючи не відштовхувати того, кого любить понад усе.

Перед очима стояв Дом — його погляд, гордий і різкий, та водночас повний того почуття, яке він не сказав уголос. Він кохав. Вона це знала. І все ж відвернувся.

«Він не прийде вдруге…» — стискалося її серце. У її снах усе завжди закінчувалося однаково: простягнуті руки — і порожнеча у відповідь. Крик у темряву — і глуха тиша. І зараз сон став яв’ю: вона сама відмовилася від свого щастя.

Сльози душили її. Вона корила себе за впертість, за страх, за те, що життя подарувало другий шанс, а вона його втратила.

…І саме тоді темрява ніби розкололася.

Аннет здригнулася: перед її внутрішнім зором спалахнув інший світ. Кам’яні стіни, крики, брязкіт зброї. Вона бачила жінку — така схожа на неї, але інша. Очі тієї палали відчаєм, губи зригували крик:

— Дев!

Скосивши погляд на бій унизу, Анджалі застогнала від безсильного відчаю. Її серце завмерло: там, серед гуркоту мечів, бився Девендра. Його оточили, він тримався, мов лев, та сили покидали. Врешті він упав на коліна, а над ним уже здіймався ворожий меч.

Її крик розпанахав повітря. Вона рвалася, нігті впивалися у зап’ястя Командувача, але його хватка лише дужчала. Він смикнув її за косу, підніс угору так, що вона ледь торкалася землі.

— Дивись, Берегине, — прошипів він. — Дивись, як через тебе гинуть найкращі. Це твої руки тримають їхні голови під мечем.

Його очі палали божевіллям. Вона задихалася від болю й сліз, бачила, як над Девендрою замахнувся меч, і світ перетворився на кошмар, де лишилося тільки одне: її крик і його смерть.

***

Девендра вже був поранений. Кров стікала з плеча, з ноги фонтануючим пульсаром виривалася назовні. Він ще тримався, ще боровся, але сили танули. «Ще один удар… ще один подих…»

І раптом він почув її голос:

— Девендро!

Він озирнувся. Цієї миті було досить: його збили з ніг, мечі зімкнулися над ним.

Але він ще бачив її очі, ще чув її шепіт, мов дихання вітру:

— Коханий… Це не кінець. Ми ще зустрінемося. Віднайди мене.

І він мовчки поклявся:

— Я знайду тебе. У цьому світі… чи в іншому.

***

Аннет сполохнулась, розплющила очі. Все зникло. Лише ніч, тиша й її ридання. ЇЇ серце билося так, наче пережило власну біль, власну смерть. І в глибині душі вона знала: те видіння не було випадковим.

Її кохання й її муки — це не лише її. Це тягнеться крізь час. Зачаровані серця повертають їх у вир знову і знову, поки не зустрінуться.

І якщо вона зараз відштовхне свій шанс, то чи не стане вона тією ж Анджалі — жінкою, чий відчай розривав небо, але яка так і не втримала свого коханого?

Тремтячи, Аннет стискала ковдру, сльози перлинами стікали по щокам. У відчаї намагаючись збагнути суть, ніби вона могла втримати нитку між світами.

Вона ще не знала, що їхні історії переплетені.

Але вже відчувала: її любов і її біль — не кінець. Це лише початок.