Берегиня

–– І йшла вперед богиня в білому сяйві своєму, і відкочувався назад чорний морок потвор! –– закричав хлопчик і побіг в глибину високої трави. 
–– І краса засяяла довкола! Берегиня була захисницею і богинею краси. –– Дівчинка засміялася й побігла до друга. 

Діти просувалися вперед, серед запашної бурштинової трави. Вони бігли все далі й далі, наближаючись до узлісся. Вечір настав так швидко, що хлопчик з дівчинкою навіть не помітили цього! 

Високі гілки сховали блакитне небо, а сонце повільно сідало за небокрай. 

–– Вже так пізно. –– Засмутилася дівчинка. 
–– Марʼяно, ми ще встигнемо трохи пограти. 
–– Орест! Вчора матуся мене сварила, що ми затрималися. Ходімо додому! 
–– Ні! Я хочу його побачити. –– Орест насупився. 

Вчора, він з Марʼяною, знайшов стару білу хатину, котра зачаїлася на краю їхнього села. На жаль, вони не встигли зазирнути всередину, але хотіли зробити це сьогодні. 

–– Це через тебе, ми не встигли до хатини вчасно! –– розсердився Орест. 
–– Ні, це через тебе! Це ти довго носив воду!
–– А ти довго допомагала матері на кухні! 

Схрестивши руки на грудях, діти насупившись дивилися один на одного. 

–– Ну Марʼяно! –– не витримав Орест. –– Ну будь ласка! А якщо це саме та перша хатина? –– останні слова хлопець прошепотів. 
–– Тобі так цікаво подивитися що там всередині? 
–– Так! Берегиня відігнала чорних ящурів, ти ж чула що розказала бабуся! А потім…а потім стала захисницею першої білої хати! Вона перемогла темряву! 
–– Ну добре, пішли, але швидко! –– Очі Марʼяни загорілися. Їй теж було дуже цікаво побачити ту хатину, але вже сутеніло…Та дитяча цікавість перемогла! –– Побігли! 

Марʼяна першою побігла до лісової смуги, тепер вже Орест спішив за нею. Дівчинка бігла все далі й далі, думаючи лише про те, коли ж вже зʼявиться ця Хатина! Треба швидко все оглянути і летіти додому, бо мати буде сваритися! 

–– Швидше, Орест! –– вигукнула Марʼяна. 
–– Та біжу, біжу! 

І ось, нарешті! Перед їх очами, серед гілок ялини, зʼявилася вона – стара хатина. На жаль, її побілені стіни пожовкли, але малюнки все ще були помітні. 

Орест підійшов до малюнку й провів рукою по зблідлій фарбі. 

–– Я ж казав! Дивись! –– хлопець показав пальцем на зображення стріл Перуна. 
–– А ось соколи! –– здивувалася Марʼяна. –– Ти був правий, Оресте! Це та сама перша хатина! Але де ж її Берегиня? 
–– Може вона всередині? –– запитав хлопчик й підійшов до старих дубових дверей. 

Двері були міцно зачинені, тому, як би Орест не тягнув ручку, вони не відчинялися. 

–– Може заліземо через вікно? –– запропонувала Марʼяна. 
–– Ні! Бо Берегиня буде злитися на нас! Згадай, що вона зробила з чорними ящурами! Вони стали скелями! Я не хочу бути скелею. 
–– Тоді, якщо ми не поквапимося, тоді наші мами вже будуть злитися. 
–– Ну добре, я спробую ще раз відкрити двері. 

Орест знову підійшов до дверей, й знову потягнув за ручку. 

–– Давай допоможу! –– Марʼяна підбігла до хлопця й теж схопилася за ручку. 

Діти почали тягти двері разом. Спочатку вони заскрипіли, а потім нарешті почали відкриватися! 

–– Марʼяно, тягни! Ми майже відкрили! 

Двері прочинилися і вже через мить, діти опинилися всередині. Трохи запихані, але щасливі.

–– Дивись! –– Марʼяна вказала рукою на стіну. 

Всі стіни були розмальовані квітучими візерунками, а в центрі знаходилася Берегиня. Богиня стояла в сяйві вечірнього сонця простягнувши руки до дітей. Вона стримувала темряву, котра відступала від її осяйного погляду. 

Сонце опустилося ще нижче, кинувши останній промінь на Берегиню, і зникло. Діти здивувалися, що тільки зараз зрозуміли – це не справжня Богиня, а просто її зображення. 

Орест засумував, бо все виглядало таким справжнім! Магія старої хатини кудись почала зникати, а настрій хлопчика погіршувався.  

–– Оресте, що сталося? –– Здивувалася Марʼяна. –– Ми ж зробили те чого хотіли. Побачили Першу Хатину! І Берегиня все ще тут. 
–– Це все не справжнє…Бачиш, вона не справжня. Це лише малюнок! А бабуся казала, що вона справжня! 
–– Можливо це не та хатина? –– спитала дівчинка. 
–– Не знаю..
–– Оресте, нам час повертатися. Давай завтра ще прийдемо, і уважно все роздивимося. Може ми були не уважними і щось пропустили. 
–– Добре. –– Хоч хлопчик погодився, але він все одно був дуже розчарованим. 

Діти вийшли на вулицю. Небо вкривала темрява, а додому було далеченько. Орест і Марʼяна взявшись за руки, побігли в бік рідного села де їх вже чекали до вечері. Хмари ставали все більш чорними, починав накрапати прохолодний дощ. Орест згадав про Чорнобога й Мару, котрі випускали страшних ящурів, щоб зруйнувати цей світ, але Берегиня зупинила їх. Як же він хотів побачити її в тій хатині! 

Бабуся казала, що хатина стоїть там вже дуже давно! Коли вона була маленькою, теж бігала подивитися на неї й побачити з друзями Берегиню. Вони одягали білі сорочки зі стрілами Перуна й образами Богині, щоб відігнати від себе лихо. 

Орест і Марʼяна вже добігли до високої трави, коли почалася злива. Здавалося, скоро все навкруги затопить вода, а річка вийде з берегів! Такий сильний був дощ! 

–– Оресте дивись! –– Закричала дівчинка вказуючи рукою на небо. 

Промінь пробився крізь хмари, сяйво впало на дітей і дощ почав затихати. 

–– Ти бачив! Бачив! 
–– Це була Берегиня! Вона своїм сяйвом прибрала хмари від нас! 
–– Ти справді так думаєш? –– Невпевнено запитав хлопчик. 
–– Ходімо! Треба розказати матері! 
–– Ходімо! –– Магія знову повернулася до його дитячого серця.

Діти засміялися й побігли в свої домівки, котрі були вже досить близько. Матері зустріли їх насупленими поглядами, але вже через мить розтанули, бо почули таку дивовижну історію про Берегиню. 

Повернувшись до хатини на наступний день, вони побачили лише пишні ялини. Діти здивувалися, бо були впевнені, що йшли правильною дорогою! На тому місці, де були стіни прикрашені орлами, лежав старий вишитий рушник, котрий діти вирішили забрати додому. Він став оберігати їх хатини від лиха як Берегиня оберігає від темряви цей світ!