У полоні

Великі, круглі, чорні очі, наче в якоїсь комахи, замість носа – дві чорні дірки, а з рота стирчали два ряди гострих зубів. На голові пучками вилось сиве волосся.

– Розумію твій подив, я вже не такий красень, як був колись.

Який жах! Як він взагалі може розмовляти?! Мене почало нудити від відрази.

– То, це… це були ви, тоді в мене вдома?

– Ну, а хто ж ще?

– І це ви викрадали дівчат і вбили Діану!

Він кивнув.

– Але навіщо це вам?! Що вам від мене треба?!

– О, та зовсім небагато! Утім, зараз в мене нема часу розказувати, ритуал не може підготовити сам себе. Не нудьгуй, я скоро повернуся! – він повернувся до мене спиною.

– Мене будуть шукати! – крикнула.

– Ну, звичайно ж будуть, та навряд чи знайдуть. Знаєш із чого ця клітка? Може, здогадуєшся? Вона з Ортензію, моя люба, і зроблена так, що блокує будь-яку магію, в тому числі й пошукову. Окрім моєї, звичайно. А коли ми с тобою перемістимося до храму, довго ти не проживеш, – монстр зупинився й ще раз глянув на мене – до речі, дякую за карту з координатами, гарна робота. – і пішов геть.

Мені хотілося кричати й тупати ногами. Як він дістав карту?

Уітмор не міг її віддати, ніколи в це не повірю. Може хтось з прислуги? Скоріше за все. Та як він дізнався де вона? Голова йшла обертом.

Я встала на ноги та скрикнула. Здається, при падінні я підвернула праву ногу. Ступати на неї було боляче, тож, я зняла туфлі.

Підійшла до дверей клітки – ані замка, ані ціпки. Смикнула один раз, другий. Ну, звичайно! А що ти хотіла, Ельвіро? Щоб він забув закрити клітку?

Що ж робити, як захиститися? І що я можу, ґудзики йому повідривати?

Я нервово розсміялася.

Треба хоча б спробувати, потрібно більше світла. Я зосередилася, уявила, як в руці з'являється маленький магічний вогник, проте, нічого не виходило. Я намагалася ще раз і ще раз. Але клітка поглинала мою магію, тягнула з мене силу. Через десять хвилин я відчула смертельну втому.

Залишалося тільки сидіти та чекати. Не буду витрачати сили, може, коли він мене виведе, вдарити його каблуком? Чи затягнути комір сорочки? І тікати. Тільки куди?

Я сіла на підлогу. В печері було досить холодно і я починала мерзнути. Щоб якось зігрітися  розтирала руки й ноги.

Спробувала покликати Уітмора подумки. Нічого. Крикнула вголос. Без результату.

Взяла у руку одну туфлю. Каблук високий та гострий. Може його відламати?

Якийсь час в мене пішов на те, щоб його розхитати, а потім підошва тріснула і я змогла відірвати каблук.

Стиснула його в руці, не дуже помітно, втім, шпичаком якраз можна кудись штрикнути.

Треба продумати як. Хоч би він не використовував магію! Зможу вдарити його в ногу, або в груди, не має значення. Чомусь я все-таки навчилась на заняттях у магесси Вульф.

Зі стелі почало капати. Спершу не сильно. Та через деякий час, сукня стала мокрою. Довелося порвати спідницю, інакше не те що бігти, ходити неможливо.

Не знаю, скільки сиділа у клітці, два чи три рази я засинала.

Аж ось, почувся скрегіт і десь відчинилися двері. Я напружилася.

Маг увійшов щось насвистуючи собі під ніс, звичайно, якщо так можна було сказати.

– Ой, вибач, зовсім забув, що тут буває мокро! – махнув рукою і вода перестала капати, а сукня знов стала сухою.

– Ми ж не хочемо, щоб ти простудилася і померла, принаймні, раніше, ніж потрібно. – він розсміявся.

Кажуть, що посмішка прикрашає, та, це коли у вас тридцять два зуби, а не сто тридцять два.

– На ось, поїж, – кинув через решітку якусь засохлу булку, вона зі стукотом впала на підлогу – і попий! – слідом полетіла пляшка з водою.

– Давай, давай! – загарчав він.

– Я не хочу!

– Або ти їси сама, або я тебе змушу. Однак, не обіцяю, що це буде булка. Можу заставити їсти власну сукню або землю, як тобі ідея?

Та він не сповна розуму!

– Ну, то як, будеш їсти?

Мовчки схопила круглий сухар з полу й розтрощивши його в руці, почала гризти.

– От молодець, і воду пий. Не бійся, я туди нічого не підливав, навіщо? А ти і справді схожа на свою матір. Це ж треба!

Я заклякла.

– Їж кажу! – гаркнув так, що в мене вуха заклало.

– Така сама немічна дурепа. Якби твій батько не втріскався у цю неміч, я б вже давно отримав необмежену владу! А так, довелося чекати поки ти підростеш і дар проявиться, хоча, я не був до кінця впевнений. Та ти мене не підвела.

– Що вам від мене потрібно? – спитала.

– Мовчати! Тут я ставлю питання. Що вам від мене потрібно? – передражнив тонким голосом – Те саме, що і двадцять років назад, сила!

Я ледве не засміялася. Про яку силу він торочить?

– Бачу ти не розумієш, про що я. Ну, звичайно. Берегинь же більше нема, ти одна. Хіба що, є ще хтось, та не думаю, я б знав. А знаєш, чому їх нема? Можеш відповісти?

Я кашлянула, тверда крихта попала просто в горло.

– Тому що маги одружувалися за згодою, хотіли отримати сильніших нащадків.

– Яка цікава теорія! Алеж, люба моя, дар не вибирають! Ось твій батько, сильний маг був, до речі, важко було його вбити, та я зумів, – в мене защипало очі від підступаючих сліз – а ти берегиня? Як це так? Га? Відповідай!

– Не знаю, я не знаю….

– А я тобі поясню. Та історія, яку вам втовкмачують в голови не має жодного відношення до того, що відбувалося насправді.

Дар берегинь був первісним, від первинного джерела магії. Думаєш, такий дар був слабким? Ні, зовсім ні. Магія звичайно, сама по собі специфічна, побутова, алеж, сильна. Тільки вони мали зв'язок з первинною силою, могли про щось її просити. Щось на кшталт жриць, якщо хочеш. До того ж, берегині мали здатність знаходити ті самі серцевинні камені, які зараз непотрібною грудою валяються в родових замках аристократичних магів. А знаєш, де вони їх знаходили? В пустелі, моя люба, в тій самій, що зараз для всіх закрита. Так от, берегинь використали, вони знаходили каміння, з часткою древньої сили, допомагали пов'язувати рід з цим каменем і духом. Вся ця маячня про начебто захист роду годиться тільки для ідіотів.