Від долі не втечеш

Наступного тижня сталося одразу дві події. По-перше, академія оголосила, що всі, окрім магинь зі спецкурсу, можуть повертатися до навчання. Загрози саме для них нема, а якщо продовжити сидіти вдома, то доведеться вчитися на рік більше.

Не можу сказати, що новина мене здивувала. На щось таке я очікувала.

А по-друге, знайшли Флору! Правильніше було б сказати, що вона сама знайшлася — просто перенеслася додому посеред ночі.

Ніяких значних ушкоджень, магічних чи фізичних, у неї не виявили — легке виснаження і все.

Найімовірніше, в академії першими дізналися про те, що Флора знайшлася, от і вирішили відновити навчальний процес.

Ми з Мартою зв’язалися з нею через кристал.

– Марто, Еллі! Яка я щаслива вас бачити!

Подруга виглядала блідою й помітно схудла, та бойового духу не втратила.

– Ми теж! — одночасно відповіли ми.

– Як ти себе почуваєш? — спитала Марта.

– Загалом нормально, та я нічого не пам’ятаю, окрім того, як мене викрали, та запаху металу. А потім — раз, і я вдома, стою у своїй кімнаті й не можу зрозуміти, що сталося.

– А що ти пам’ятаєш про викрадення? — спитала я.

– Небагато. Високий маг без обличчя з’явився посеред нашого саду, охоронці не встигли навіть зі стільців піднятися, як втратили свідомість. Здається, від переляку. Я вдарила в нього чистою силою, та він лише розсміявся і сказав, що любить норовливих.

– Як це, без обличчя? — встряла Марта.

– Ну, тобто голова в нього, звичайно, була, і обличчя теж, втім я не могла нічого розгледіти — все розпливалося. Щодо всього іншого, то він був високий, худий — і все.

– А голос який? — хотілося дізнатися хоч щось варте уваги.

– Навіть не знаю. Голос як голос — низький, можна сказати приємний, якщо не брати до уваги обставини.

– Думаєш, він молодий чи не дуже? — поцікавилася Марта.

– Хтозна, — Флора знизила плечима, — важко це визначити просто по фігурі.

Ми ще трохи погомоніли про різне, але недовго — Флора потребувала відпочинку для відновлення сил.

Я з усього серця раділа, що подруга жива й здорова, та все ж винуватця не знайшли і не покарали. Що тепер? Чекатимуть на наступне викрадення? Чи взагалі закриють справу?

Глорі буквально тероризувала мене з ранку до ночі питаннями на кшталт: як тобі ці серветки для столу? Думаєш, гостям сподобаються фаршировані водорості? Яка сукня все ж таки краща? І коли врешті-решт ти спитаєш у Себастіана, чи можна нам поїхати вибрати мені й тобі сукні? Я не хочу тягатися по крамницях без тебе!

Я і сама воліла б запитати себе про це. Та з іншого боку, нема чому дивуватися. Я не мала жодного бажання про щось просити чоловіка, тому відкладала до останнього. Причин для такої поведінки в мене було більш ніж достатньо, проте найбільше я боялася себе.

У присутності Бастіана я перетворювалася на абсолютно безголове створіння!

На жаль, час плине швидко, до вечірки залишалися лічені дні, й, зібравшись із силами, я постукала у двері кабінету мага.

– Заходь, Ельвіро! — пролунало крізь дерев’яну перешкоду.

Відчинивши двері, я зайшла всередину. Себастіан, ідеально причесаний, чисто поголений, у строгому чорному костюмі, розбирав якісь папери, сидячи за столом. Я підійшла ближче, і ніздрів торкнувся знайомий аромат хвої, лісу й трохи свіжості.

– Ельвіро, в мене не так багато часу, щоб просто слухати, як ти мовчиш. Ти щось хотіла? — він відірвав погляд від паперів і глянув на мене своїми зеленими очима.

Мимоволі пригадала, якими темними вони стають, коли чорнявий мене цілує.

Подумки дала собі ляпаса — не про те ти думаєш, не про те!

– Так. Взагалі-то, в мене є до тебе прохання.

Чоловік відкинувся на спинку крісла.

– І?

– Ми з Глорі хочемо поїхати до магазинів — вибрати сукні. До її заручин залишилося дуже мало часу.

– Не думаю, що це хороша ідея. — він постукав пальцями по столу.

– Чому? Ми будемо не самі! Річард поїде з нами. Ну, будь ласочка, я стомилася весь час сидіти вдома! — не знаю, що на мене найшло, але я склала руки перед собою в благальному жесті та поплескала віями, як робила ще в дитинстві.

– І що це ти робиш? — маг пирхнув.

– Вмовляю тебе! — я усміхнулася.

– Справді? — вигнув брови. — Ні. Замов сукню з журналу, нехай привезуть.

– Ну, будь ласка, Себастіане!

– Ні. До того ж у тебе погано виходить.

– Що саме? — не зрозуміла я.

– Вмовляти, Ельвіро. Зовсім нікуди не годиться.

Я надула губи й склала руки на грудях.

– Чого ти хочеш, Себастіане?

– Щоб ти мене гарно попросила. Ну ж бо, іди сюди. — гад поплескав себе по коліну.

– І не подумаю! Навіщо я тільки прийшла до тебе! Треба було одразу до дядька йти! — я розвернулася і пішла до дверей.

Вже схопилася за ручку, коли Себастіан навис наді мною. Що це взагалі таке? Щойно він був у кріслі, а тепер стоїть поряд, та й з кімнати він пішов без порталу.

– Як ти це робиш? — спитала розгублено.

– Що саме? — чоловік нахилився і поцілував моє плече.

– Ти перемістився без порталу вже не один раз.

– Навіщо воно тобі? Ти ж прийшла просити, от і проси.

Його пальці погладили шию, і мені захотілося вигнутися, наче кішка. Він повернув мене лицем до себе та поцілував. У голові стало порожньо, коліна підігнулися, і я схопилася за його плечі, щоб не впасти.

Відірвавшись від моїх губ, маг спустився до вирізу сукні й торкнувся улоговинки між грудьми. Гарячі губи таврували ніжну шкіру. Сильні руки охопили талію, притискаючи до себе.

Я відчула, що ще трохи — і дозволю йому все.

– Ні, Себастіане, відпусти! — відсахнулася.

Випустивши мене, він повернувся до крісла.

– То коли ти хочеш поїхати? — спитав знову, починаючи розбирати папери, і я не одразу зрозуміла, про що він.

Стояла коло дверей, наче якась безпорадна гуска.

– У понеділок.