Від долі не втечеш

Наступного тижня сталося одразу дві події. По-перше, академія оголосила, що всі окрім магинь зі спецкурсу можуть повертатися до навчання. Загрози саме їм нема, а якщо продовжити сидіти вдома, то доведеться вчитися на рік більше.

Не можу сказати, що новина мене здивувала, на щось таке я очікувала.

А по-друге, знайшли Флору! Правильніше було б сказати, що вона сама знайшлась – просто перенеслась додому посеред ночі.

Ніяких значних ушкоджень магічних чи фізичних в неї не виявили, легке виснаження і все.

Скоріше за все, в академії першими дізналися про те, що Флора знайшлась, от і вирішили відновити навчальний процес.

Ми з Мартою зв'язалися з нею через кристал.

– Марто, Еллі! Яка я щаслива вас бачити!

Подруга виглядала блідою й помітно схуднула, та бойового духу не втратила.

– Ми теж! – одночасно відповіли ми.

– Як ти себе почуваєш? – спитала Марта.

– В цілому нормально, та, я нічого не пам'ятаю, окрім того, як мене викрали та запаху металу. А потім, раз – і я вдома, стою у своїй кімнаті й не можу зрозуміти, що сталося.

– А що ти пам'ятаєш про викрадення? – спитала я.

– Небагато. Високий маг без обличчя з’явився посеред нашого саду, охоронці не встигли навіть  зі стільців піднятись, як втратили свідомість. Здається від переляку, я заліпила в нього  чистою силою, та він лише розсміявся і сказав, що любить норовливих.

– Як це, без обличчя? – встряла Марта.

– Ну, тобто голова в нього звичайно була, і обличчя теж, втім я не могла нічого розгледіти, все розпливалося. Щодо всього іншого, то він був високий, худий і все.

– А голос який? – хотілося дізнатись хоч щось варте уваги.

– Навіть не знаю. Голос як голос – низький, можна сказати приємний, якщо не брати до уваги обставини.

– Думаєш він молодий чи не дуже? – поцікавилась Марта.

– Хтозна, – Флора знизила плечима – важко це визначити просто по фігурі.

Ми ще трохи погомоніли про різне, але не довго, Флора потребувала відпочинку, для відновлення сил.

Я з усього серця раділа, що подруга жива й здорова, та все ж винуватця не знайшли і не покарали. Що тепер? Чекатимуть на наступне викрадення? Чи взагалі закриють справу?

Глорі буквально тероризувала мене з ранку до ночі питаннями на кшталт: як тобі ці серветки для столу? Думаєш гостям сподобається фаршировані водорості? Яка сукня все ж таки краща? І коли врешті-решт, ти спитаєш в Себастіана чи можна нам поїхати вибрати мені й тобі сукні, я не хочу вибирати без тебе!

Я і сама хотіла б в себе про це спитати. Та з іншого боку, нема чому дивуватися. Я не мала жодного бажання його про щось просити, тому відкладала до останнього. Причин для такої поведінки в мене було більш ніж достатньо, проте, найбільше я боялася себе.

В присутності Бастіана я перетворювалась на абсолютно безмозге створіння!

На жаль, час плине швидко, до вечірки залишалися лічені дні й зібравшись з силами, я постукала у двері кабінету.

– Заходь, Ельвіро! – пролунало крізь двері.

Відчинивши двері, зайшла всередину. Себастіан ідеально причесаний, чисто поголений, у строгому чорному костюмі розбирав якісь папери сидячи за столом. Я підійшла ближче і ніздрів торкнувся знайомий аромат хвої, лісу й трохи свіжості.

– Ельвіро, в мене не так багато часу, щоб просто слухати як ти мовчиш. Ти щось хотіла? – він відірвав погляд від паперів і глянув на мене своїми зеленими очима.

Мимоволі пригадала, якими темними вони стають, коли він мене цілує.

Подумки дала собі ляпаса, не про те ти думаєш, не про те!

– Так. Взагалі то, в мене є до тебе прохання.

Він відкинувся на спинку крісла.

– І?

– Ми з Глорі хочемо поїхати по магазинах – вибрати сукні. До її заручин залишилося дуже мало часу.

– Не думаю, що це хороша ідея. – він постукав пальцями по столу.

– Чому? Ми будемо не самі! Річард поїде з нами. Ну, будь ласочка, я стомилася весь час сидіти вдома! – не знаю, що на мене найшло, але я склала руки перед собою в благальному жесті та похлопала віями, як робила ще в дитинстві.

– І що це ти робиш? – він пирхнув.

– Вмовляю тебе! – я посміхнулася.

– Справді? – він вигнув брови – Ні. Закажи сукню з каталогу, нехай привезуть.

– Ну, будь ласка, Себастіане!

– Ні. До того ж, у тебе погано виходить.

– Що саме? – не зрозуміла.

– Вмовляти, Ельвіро. Зовсім нікуди не годиться.

Я надула губи й склала руки на грудях.

– Чого ти хочеш Себастіане?

– Щоб ти мене гарно попросила, ну ж бо, іди сюди. – він похлопав себе по коліну.

– І не подумаю! Навіщо я тільки прийшла до тебе! Треба було одразу до дядька йти! – я розвернулася і пішла до дверей.

Вже схопилася за ручку, коли Себастіан навис наді мною. Що це взагалі за таке? Тільки що він був у кріслі, а тепер стоїть поряд, та й з кімнати він пішов без порталу.

– Як ти це робиш? – спитала розгублено.

– Що саме? – він нахилився і поцілував моє плече.

– Ти перемістився без порталу вже не один раз.

– Навіщо воно тобі? Ти ж пришла просити, от і проси.

Його пальці погладили шию, і мені захотілося вигнутися, наче кішці. Він повернув мене лицем до себе та поцілував. В голові стало пусто, коліна підігнулися і я схопилася за його плечі, щоб не впасти.

Відірвавшись від моїх губ, він спустився до вирізу сукні й торкнувся улоговинки між грудей. Гарячі губи таврували ніжну шкіру. Сильні руки охопили талію притискаючи до себе.

Я відчула, що ще трохи, і дозволю йому все.

– Ні, Себастіане, відпусти! – відсахнулася.

Випустивши мене, він повернувся до крісла.

– То коли ти хочеш поїхати? – спитав знов починаючи розбирати бумаги, і я не одразу зрозуміла про що він.

Стояла коло дверей, наче якась безпорадна гуска.

– У понеділок.

– Що ж, я подумаю.

– І як довго мені чекати на відповідь? – розлючено спитала я.