Браслет

Наступного дня гучний стукіт у двері вирвав мене з обіймів сну.

– Еллі, Еллі! Ти спиш? У мене гарні новини, можна я зайду? – це був дядько Роберт.

– Заходьте, дядечку! – прохрипіла, відчуваючи біль у горлі.

Певно, вчора у печері було холодно, а я і не помітила.

Дядько буквально влетів до кімнати.

– Себастіану краще! Він прийшов до тями, а ті страшні вени почали зникати! Вибач мені, що геть тебе покинув у ці дні, проте я не міг ні про що думати, не міг нікого бачити.

– Нічого, дядечку, я розумію, – усміхнулася і голосно чхнула, з носа почало текти.

– Ти що, захворіла?

– Здається, так…

– Тоді залишайся у ліжку, я попрошу Кітті принести тобі сніданок і візьму у Ґрети цілющий настій.

– Це не обов'язково, – запротестувала я.

– Ще і як обов'язково!

Чоловік розвернувся та вийшов із кімнати.

Почувала я себе і справді кепсько, наче мене били всю ніч, а потім ще тримали на морозі години дві.

Серце радісно забилося у грудях. Із Себастіаном тепер усе буде в порядку!

“А от із тобою – не дуже!” – єхидно промовив внутрішній голос.

Я не дозволила собі розвивати цю думку, як там говорив Феррікон? Передбачення майбутнього – не найточніша наука. Уві сні я бачила Себастіана, вірніше, думала, що то він, а виявилося, що ні.

Звичайно, була ще книжка. Однак, скільки б я її не відкривала, більше вона нічого не показувала й ні про що не просила.

Цілий день я провалялася у ліжку, Кітті приносила мені їжу.

Приходив Уітмор, і я намагалася написати, що саме захотів від мене Ортид, утім марно.

Олівець випадав із рук, ламався, хоч і був зачарований.

Пробували навіть пантоміму, але як тільки я хотіла щось зобразити, на мене наче параліч нападав. Це, між іншим, добряче мене налякало, тож я припинила навіть намагатися щось показати.

– Ну і падлюка ж він! Що ж тепер робити? Я і допомогти тобі не зможу! – Уітмор розсерджено носився по кімнаті.

– Як думаєш, Флора жива? – спитала я з тугою в голосі.

Феррікон зупинився.

– Може бути, злодій же її не віддав. До того ж його поранено.

– А ти думаєш, що той, хто викрадає дівчат, і той, хто був у нашому домі, – один і той самий маг?

– Може і так, та не обов'язково. Хочеш, почитаю тобі щось? – запропонував, – щоб розважитися.

Я замислилася.

– У мене є роман, який я ніяк не можу дочитати, може його?

Уітмор дістав з полиці багатостраждальну книгу.

– «Кохана для ельфа», – голосно прочитав він, – назва така собі, чесно кажучи, – скептично глянув на мене.

– Ну, ти сам зголосився, я зупинилася на 108 сторінці.

– Добре.

Я давно так не сміялася. Феррікон басом читав репліки Владлена й пищав тонким голосом від імені Маріанни, ще й так кумедно огортав себе хвостом, ніби був у сукні.

У кінці, звичайно, всі жили довго і щасливо.

– Слухай, я б умер від нудьги на місці Владлена! Вона ж тільки те і робить, що непритомніє і тане в його обіймах.

– Знаєш, якась правда в цих описах усе ж таки є, – усміхнулася я, – іноді хочеться бути слабкою і беззахисною.

– То ти тому це читаєш? – Уітмор зневажливо тицьнув у бік книжки.

– Серед іншого, – я відчувала, що очі злипаються, та широко позіхнула.

– Спи, Ельвіро, тобі ще знадобляться сили.

Феррікон стрибнув на подушку, вмощуючись поряд.

Наступного ранку я почувалася набагато краще. Уітмора в кімнаті не було.

Глянула на годинник, було вже пів на одинадцяту. Оце я розіспалася!

Встала і пішла до ванни. Розмотавши бинт, оглянула руку. Рана потроху затягувалася, однак усе одно мала кепський вигляд.

Скупавшись та надівши теплу рожеву сукню з маленькими квітами, що прикрашали виріз та рукави, глянула у вікно і застигла, наче статуя.

У саду гуляли двоє – Себастіан та Ґрета, рука жінки лежала на згині ліктя мага.

– Яка ідилія! – пробурчала собі під ніс.

Тепер зрозуміло, чому вона мене до нього не пускала. Ну що ж, усього вам найкращого! Я зі злістю смикнула штору назад.

Снідали ми всі разом. Це походило на справжні тортури. Себастіан був сама галантність.

– Ґрета, хочеш паштету? Ні? А може, ще салату? Давай, я наллю тобі кави!

Я думала, що ще трохи – й мене знудить від відрази, проте ні. Мене врятувало те, що Ґреті треба було повертатися до лічниці, вона і так у нас затрималася.

– Туди тобі й дорога! – хотілося сказати, але я просто подякувала за сніданок і попрямувала до себе.

Десь на півдорозі мене наздогнав Бастіан.

– Ельвіро, гей, зупинися!

Усе, чого мені зараз насправді хотілося, – це видряпати йому очі, тому я й не подумала послухатися, а навпаки прискорилася.

– Ти чуєш мене?! – чоловік нагнав мене і схопив за поранену руку так сильно, що я скрикнула від болю.

– Що сталося? – здивовано спитав він.

– Ти що, не бачиш? – спитала.

– Бачу що?

Я помахала забинтованою рукою просто у нього перед носом.

– Я бачу твою руку, Ельвіро.

Я здивовано відкрила рота, тобто він що, не бачить бинта? Це взагалі як?

Глянула на його руку, де мав би бути поріз, одначе на тому місці була лише гладка, рівна шкіра. Чудово! Просто прекрасно!

– Я забила руку, тепер болить, – збрехала.

– Зрозуміло… вибач. Я тут хотів тебе спитати. Мені наснився дивний сон, ніби ми з тобою у якійсь печері, біля величезного каменю, і ти ріжеш мою руку ножем. Нічого не хочеш мені розказати? – чорнявий уважно вдивлявся в моє обличчя.

Це ще що таке? Він що, пам'ятає?

– Не розумію, про що ти, – відповіла, – якщо тебе мучать кошмари – попроси настоянку у Ґрети, впевнена, вона тобі не відмовить.

– Можливо, так і зроблю, – широко посміхнувся, і в мене защеміло серце, таким гарним зробила його посмішка.

– Це все, я можу йти?

– Іди, – Бастіан сперся на стіну і весь час, що я йшла до своєї кімнати, свердлив поглядом мою спину.