Браслет

Наступного дня, гучний стукіт у двері вирвав мене з обіймів сна.

– Еллі, Еллі! Ти спиш? В мене гарні новини, можна я зайду? – це був дядько Роберт.

– Заходь дядечку! – прохрипіла, відчуваючи біль у горлі.

Певно, вчора у печері було холодно, а я і не помітила.

Дядько буквально влетів до кімнати.

– Себастіану краще! Він прийшов до тями, а ті страшні вени почали зникати! Вибач мені, що геть тебе покинув у ці дні, проте, я не міг ні про що думати, не міг нікого бачити.

– Нічого дядечку, я розумію. – посміхнулася і голосно пчихнула, з носа почало текти.

– Ти що, захворіла?

– Здається так…

– Тоді залишайся у ліжку, я попрошу Кітті принести тобі сніданок і візьму у Ґрети цілющий настій.

– Це не обов'язково. – запротестувала я.

– Ще і як обов'язково!

Він розвернувся та вийшов з кімнати.

Почувала я себе і справді кепсько, наче мене били всю ніч, а потім, ще тримали на морозі години дві.

Серце радісно забилось у грудях. Із Себастіаном тепер все буде в порядку!

– А от с тобою – не дуже! – єхидно промовив внутрішній голос.

Я не дозволила собі розвивати цю думку, як там говорив Феррікон? Передбачення майбутнього – не сама точна наука. Уві сні я бачила Себастіана, вірніше, думала, що то він, а виявилося, що ні.

Звичайно, була ще книжка. Однак, скільки б я її не відкривала, більше вона нічого не показувала й ні про що не просила.

Цілий день я провалялась у ліжку, Кітті приносила мені їжу.

Приходив Уітмор і я намагалась написати, що саме захотів від мене Ортид, утім, марно.

Олівець випадав із рук, ламався, хоч і був зачарований.

Пробували навіть пантоміму, але як тільки я хотіла щось зобразити, на мене наче параліч нападав. Це, між іншим, добряче мене налякало, тож, я припинила навіть намагатися щось показати.

– Ну, і падлюка ж він! Що ж тепер робити? Я і допомогти тобі не зможу! – Уітмор розсерджено носився по кімнаті.

– Як думаєш, Флора жива? – спитала я з тугою в голосі.

Феррікон зупинився.

– Може бути, він же її не віддав. До того ж, його поранено.

– А ти думаєш, що той хто, викрадає дівчат і хто був у нашому домі – один і той самий маг?

– Може і так, та не обов'язково. Хочеш, почитаю тобі щось? – запропонував – щоб розважитись.

Я замислилася.

– В мене є роман, який я ніяк не можу дочитати, може його?

Уітмор дістав з полиці багатостраждальну книгу.

– «Кохана для ельфа», – голосно прочитав він – назва така собі, чесно кажучи. – скептично глянув на мене.

– Ну, ти сам зголосився, я зупинилася на 108 сторінці.

– Добре.

Я давно так не сміялася. Феррікон басом читав репліки Владлена й пищав тонким голосом від імені Маріанни, ще й так кумедно огортав себе хвостом, ніби був у сукні.

У кінці, звичайно, всі жили довго і щасливо.

– Слухай, я б вмер від нудьги на місці Владлена! Вона ж тільки те і робить, що непритомніє і тане в його обіймах.

– Знаєш, якась правда в цих описах все ж таки є, – посміхнулася я – іноді, хочеться бути слабкою і беззахисною.

– То, ти тому це читаєш? – він зневажливо тицьнув у бік книжки.

– Серед іншого. – я відчувала, що очі злипаються та широко позіхнула.

– Спи, Ельвіро, тобі ще знадобляться сили.

Феррікон стрибнув на подушку, вмощуючись поряд.

Наступного ранку, я почувалася набагато краще. Уітмора в кімнаті не було.

Глянула на годинник, було вже пів на одинадцяту. Оце я розіспалася!

Встала і пішла до ванни. Розмотавши бинт, оглянула руку. Рана потроху затягувалася, однак, все одно мала кепський вигляд.

Скупавшись та надівши теплу рожеву сукню з маленькими квітами, що прикрашали виріз та рукава, глянула у вікно і застигла, наче статуя.

В саду гуляли двоє – Себастіан та Ґрета, її рука лежала на згині його ліктя.

– Яка ідилія! – пробурчала собі під ніс.

Тепер зрозуміло, чому вона мене до нього не пускала. Ну що ж, всього вам найкращого! Я зі злістю смикнула штору назад.

Снідали ми всі разом. Це походило на справжні тортури. Себастіан був сама галантність.

Ґрета, хочеш паштету? Ні? А може ще салату? Давай, я наллю тобі кави!

Я думала, що ще трохи й мене знудить від відрази, проте, ні. Мене врятувало те, що Ґреті треба було повертатися до госпіталю, вона і так в нас затрималася.

– Туди тобі й дорога! – хотілося сказати, але я просто подякувала за сніданок і направилася до себе.

Десь на пів дороги мене наздогнав Бастіан.

– Ельвіро, гей, зупинись!

Все, чого мені зараз насправді хотілося це видряпати йому очі, тому я й не подумала послухатись, а навпаки прискорилася.

– Ти чуєш мене?! – він нагнав мене і схопив за поранену руку так сильно, що я скрикнула від болю.

– Що сталося? – здивовано спитав він.

– Ти що, не бачиш? – спитала.

– Бачу що?

Я помахала забинтованою рукою прямо у нього перед носом.

– Я бачу твою руку, Ельвіро.

Я здивовано відкрила рота, тобто, він що, не бачить бинт? Це взагалі як?

Глянула на його руку, де мав би бути поріз, одначе, на тому місті була лише гладка, рівна шкіра. Чудово! Просто прекрасно!

– Я забила руку, тепер болить. – збрехала.

– Зрозуміло, я тут хотів тебе спитати. Мені наснився дивний сон, ніби ми с тобою у якійсь печері, біля величезного каменю, і ти ріжеш мою руку ножем. Нічого не хочеш мені розказати? – він уважно вдивлявся в моє лице.

Це ще що таке? Він що, пам'ятає?

– Не розумію про що ти, – відповіла – якщо тебе мучать кошмари – попроси настойку у Ґрети, впевнена, вона тобі не відмовить.

– Можливо так і зроблю. – він широко посміхнувся, і в мене защемило серце, таким гарним зробила його посмішка.

– Це все, я можу іти?

– Іди. – він сперся на стіну і весь час, що я йшла до своєї кімнати, свердлив поглядом мою спину.