Жахіття

В кімнаті на мене вже чекав Уітмор. Ми продовжили досліджувати папери, проте я ніяк не могла нормально зосередитися. За три години ми спромоглися замалювати тільки дві руни.

– Ти не про те думаєш, Ельвіро! – сіпнув хвостом Феррікон.

– Так, ти правий, нічого не можу з собою вдіяти. Як думаєш, Флора там буде?

– Сумніваюся.

– То чого ж вони туди йдуть?

– Можливо, сподіваються знайти магічний слід. І навіть якщо Флору цей схиблений віддасть, то це все одно пастка.

Решту дня я провела в марних спробах якось відвернутися.

Поговорила з Мартою, потім з Глорі.

Пообідала з дядьком Робертом.

Ми удавали, що нічого не відбувається, та я бачила, як сильно чоловік намагається не показувати своїх переживань.

Повернувшись до своєї кімнати, спробувала почитати якусь із тих книг, що ми взяли з батькової бібліотеки.

Годинник показував дванадцяту. Тік-так, тік-так. Нікого і нічого.

Я потихеньку відчинила двері і вийшла у коридор.

Може, краще почекати внизу?

Темно і тихо.

Я просиділа на канапі ще годину, коли мене почало хилити в сон, тому я не одразу зрозуміла, що мене хтось кличе.

– Ельвіро! Ельвіро, допоможи!

Я підскочила і побачила Себастіана на підлозі, з величезною раною на правому боці.

Не думаючи ні про що, я кинулася до нього, і в той же момент чоловік схопив мене за руку і болісно стиснув. Рана затягнулася на очах.

Обличчя його почало змінюватися. Зуби витончилися та витягнулися так, що рот став схожим на пащу дикого звіра, очі горіли червоним вогнем, а кігті на руках розрізали мені шкіру. Я закричала і рвонулася з його рук. Він випустив мене та легко скочив на ноги.

На мій крик прибіг дядько, побачивши Себастіана, він закляк.

– О, привіт, Роберте! – чудовисько недбало змахнуло рукою, і дядько відлетів до стіни. Вдарившись головою, він знепритомнів.

Я кинулася до нього, та відчула, що ноги мене не слухаються. Вони самі повернули назад до монстра.

– Себастіане, будь ласка, якщо ти мене чуєш, зупинись, це не ти!

Він відкинув голову назад та зареготав.

– Ну звісно ж це не я! Це навіть краще! Як вважаєш, люба? Га? Ні? Не подобаюсь? Не опирайся, іди сюди! – монстр поманив мене довгим кігтем.

Крок, ще один, я підходила все ближче, здавалося, ще мить – і він схопить мене просто за горло. Несподівано звідкись зверху на нього вистрибнув Уітмор. Разом із тим я знову відчула, що можу йти сама.

– Тікай, Ельвіро! – закричав Феррікон.

Не тямлячи себе від жаху, я побігла до парадних дверей, але марно, ручка не піддавалася.

– Ах ти ж мерзота! – почула розлючений рик.

Феррікон то щезав, то знову з'являвся, вчіплюючись гострими зубами в руки Себастіана.

Я побігла до сходів, коли почула тонкий виск. Обернулася і побачила Уітмора на підлозі – морда перемазана у крові, лапи вивернуті під неприродним кутом.

– Ні! – закричала я. – Ні, Себастіане, що ти наробив! Та що з тобою?!

Маг не відповів, зробивши крок у мій бік.

Я розвернулася і стрімко побігла до себе в кімнату.

За спиною лунали повільні кроки, він не поспішав.

– Ельвіірооо? Люба, ти де? Раз, два, три, чотири, п'ять, я йду шукать, або вбивать, хтозна? – засміявся. – Від мене не сховаєшся, кохана.

Я смикала ручку, проте нічого не виходило.

Все, як уві сні! Зараз це чудовисько просто мене вб'є! Я чула, як він шкребе кігтями вздовж стіни, перекидає вази.

Може, сховатися в його кімнаті?

Я побігла далі.

– Ку-ку?! Ти де? – неслося мені у спину.

І диво! Двері в кімнату Себастіана відчинилися, я забігла всередину та повернула замок.

Руки трусилися, серце калатало. Я відійшла подалі від дверей. Що ж робити? Може, стрибнути з вікна?

Повернулася, щоб відчинити вікно, коли чиїсь руки охопили мене за талію і затулили рот. Я набрала повітря в легені, щоб заверещати, але почула тихий шепіт на вухо.

– Тихо, Ельвіро, це я, не кричи. Зараз я тебе відпущу, а ти підеш до ванни й сидітимеш там як мишка, ти мене зрозуміла? Кивни.

Голос Себастіана, руки нормальні, без кігтів. І запах! Запах лісу! Від полегшення з очей бризнули сльози.

Чоловік випустив мене, і я стрімко розвернулася до нього.

На обличчі кілька порізів, подертий гамбезон, однак живий та цілий.

– Іди, – прошепотів.

І тут двері злетіли з петель, пронеслися повз нас та, вибивши скло, вилетіли на вулицю.

– О, люба! То ти вже не сама, як прикро! Ну що ж, Себастіане, спершу розберемося з тобою.

Прямо на наших очах зі спини у фальшивого Себастіана виросли два гострі, наче списи, крила з жалами на кінці.

Монстр розвернувся й атакував Бастіана.

Хвилею енергії мене відкинуло в інший бік кімнати, болісно вдарившись, я все ж спромоглася трохи підвестися.

Себастіана охоплював чорний захисний кокон, та тільки чудовисько било чистою силою, хвилі якої розходилися кімнатою, втискаючи мене у стіну. Що ж це за потвора така?!

Себастіан випустив чорні щупальця, вони огорнули крила монстра, і я почула рик, сповнений болю.

На жаль, це його не спинило, гострі крила ніби різали щупальця.

– А ти нічогенький, та все одно слабак! – проричала потвора.

У цю мить Себастіан зробив різкий випад, направивши Блут просто в живіт чудовиська, одночасно б’ючи сирою чорною силою, я зрозуміла це, тому що захисний бар'єр зник.

Чудовисько закричало і всадило одне зі своїх жал прямо у спину Бастіану, піднімаючи його над підлогою та відкидаючи від себе.

Кров лилася з його живота, чорною калюжею розтікаючись під ноги, та він усе ще стояв. Зачерпнувши кігтями власної крові, монстр намалював у повітрі руну і, відкривши портал, впав у нього.

Я нарешті змогла піднятися.

Усе тіло боліло, втім начебто нічого не зламала, тільки забилася.

Себастіан лежав на підлозі, у калюжі власної крові, блідий, наче сама смерть.