Жахіття

В кімнаті на мене вже чекав Уітмор. Ми продовжили досліджувати документи, проте, я ніяк не могла нормально зосередитись. За три години ми спромоглися замалювати тільки дві руни.

– Ти не про те думаєш, Ельвіро! –  сіпнув хвостом Феррікон.

– Так, ти правий, нічого не можу з собою вдіяти. Як думаєш, Флора там буде?

– Сумніваюся.

– То чого ж вони туди йдуть?

– Можливо, сподіваються знайти магічний слід. І навіть, якщо Флору цей схиблений віддасть, то, це все одно пастка.

Решту дня я провела у марних спробах якось відволіктись.

Поговорила з Мартою, потім з Глорі.

Пообідала з дядьком Робертом.

Ми удавали, що нічого не відбувається, та я бачила, як сильно він намагається не показувати своїх переживань.

Повернувшись до своєї кімнати, спробувала почитати якусь з тих книг, що ми взяли з батькової бібліотеки.

Годинник показував дванадцяту. Тік-так, тік-так. Нікого і нічого.

Я потихеньку відкрила двері і вийшла у коридор.

Може, краще почекати внизу?

Темно і тихо.

Я просиділа на дивані ще годину, коли мене почало клонити в сон, тому я не одразу зрозуміла, що мене хтось кличе.

– Ельвіро! Ельвіро, допоможи!

Я підскочила і побачила Себастіана на підлозі, з величезною раною на правому боці.

Не думаючи ні про що, я кинулася до нього, і в той же момент він схопив мене за руку і болісно стиснув. Рана затягнулася на очах.

Лице його почало змінюватись. Зуби витончилися та витягнулися так, що рот став схожим на пащу дикого звіра, очі горіли червоним вогнем, а кігті на руках розрізали мені шкіру. Я закричала і рвонулася з його рук. Він випустив мене та легко скочив на ноги.

На мій крик прибіг дядько, побачивши Себастіана, він закляк.

– О, привіт Роберте! – чудовисько недбало махнуло рукою і дядько відлетів до стіни. Вдарившись головою, він знепритомнів.

Я кинулася до нього, та відчула, що ноги мене не слухаються. Вони самі повернули назад до монстра.

– Себастіан, будь ласка, якщо ти мене чуєш зупинись, це не ти!

Він відкинув голову назад та зареготав.

– Ну звісно ж це не я! Це навіть краще! Як вважаєш, люба? Га? Ні? Не подобаюсь? Не опирайся, іди сюди! – він поманив мене довгим кігтем.

Крок, ще один, я підходила все ближче, здавалося, ще мить і він схопить мене просто за горло. Несподівано, звідкись зверху на нього вистрибнув Уітмор. Разом з тим, я знов відчула, що можу йти сама.

– Тікай Ельвіро! – закричав він.

Не тямлячи себе від жаху, я побігла до парадних дверей, але марно, ручка не піддавалася.

– Ах ти ж мерзота! – почула розлючений рик.

Феррікон то щезав, то знов з'являвся вчіплюючись гострими зубами в руки Себастіана.

Я побігла до сходів, коли почула тонкий виск. Обернулася і побачила Уітмора на підлозі – морда перемазана у крові, лапи вивернуті під неприродним кутом.

– Ні! – закричала я – Ні, Себастіане, що ти наробив! Та що з тобою?!

Він не відповів, зробивши крок у мою сторону.

Я розвернулася і стрімко побігла до себе в кімнату.

За спиною лунали повільні кроки, він не поспішав.

– Ельвіірооо? Люба, ти де? Раз, два, три, чотири, п'ять, я іду шукати, або вбивати, хтозна? – засміявся – Від мене не сховаєшся, кохана.

Я смикала ручку, проте, нічого не виходило.

Все, як уві сні! Зараз це чудовисько просто мене вб'є! Я чула як він шкребе кігтями вздовж стіни, перекидає вази.

Може, сховатися в його кімнаті?

Я побігла далі.

– Ку-ку?! Ти де? – неслося мені у спину.

І диво! Двері в кімнату Себастіана відчинилися, я забігла всередину та повернула замок.

Руки трусилися, серце калатало. Я відійшла подалі від дверей. Що ж робити? Може, стрибнути з вікна?

Повернулася щоб відкрити вікно, коли чиїсь руки охопили мене за талію і затулили рота. Я набрала повітря у легені, щоб заверещати, але почула тихий шепіт на вухо.

– Тихо, Ельвіро, це я, не кричи. Зараз я тебе відпущу, а ти підеш до ванни й сидітимеш там як мишка, ти мене зрозуміла? Кивни.

Голос Себастіана, руки нормальні без кігтів. І запах! Запах лісу! Від полегшення з очей бризнули сльози.

Він випустив мене і я стрімко розвернулася до нього.

На лиці кілька порізів, порваний гамбезон, однак, живий та цілий.

– Іди. – прошепотів.

І тут двері злетіли з петель, пронеслись повз нас та вибивши скло, вилетіли на вулицю.

– О люба! То ти вже не сама, як прикро! Ну, що ж, Себастіане, спершу розберемося з тобою.

Прямо на наших очах зі спини у Лжесебастіана виросли два гострі, наче списи крила, з жалами на кінці.

Він розвернувся й атакував Бастіана.

Хвилею енергії мене відкинуло в інший бік кімнати, болісно вдарившись, я все ж спромоглась трохи підвестися.

Себастіана охоплював чорний захисний кокон, та тільки чудовисько било чистою силою, хвилі якої розходилися кімнатою, втискаючи мене у стіну. Що ж це за потвора така?!

Себастіан випустив чорні щупальця, вони огорнули крила монстра, і я почула рик сповнений болю.

На жаль, це його не спинило, гострі крила ніби різали щупальця.

– А ти нічогенький, та все одно слабак! – проричав Лжесебастіан.

У цю мить Себастіан зробив різкий випад направивши блут прямо в живіт чудовиська, одночасно б’ючи сирою чорною силою, я зрозуміла це, тому що захисний бар'єр зник.

Чудовисько закричало і всадило одне зі своїх жал просто у спину Бастіану, піднімаючи його над підлогою та відкидаючи від себе.

Кров лилася з його живота, чорною калюжею розтікаючись під ноги, та він все ще стояв. Зачерпнувши кігтями власної крові, намалював у повітрі руну, і відкривши портал, впав у нього.

Я нарешті змогла піднятися.

Все тіло боліло, втім, начебто, нічого не зламала, тільки забилася.

Себастіан лежав на підлозі, у калюжі своєї крові, блідий наче сама смерть.