Не йди

Уітмор з'явився просто зі стіни.

– Я все чув. Себастіан правий. Трупи використовують для ритуалів, здебільшого чорні маги.

– Яка гидота!

– Чорна магія є чорна магія, до того ж, це не завжди так вже і погано, вони хороші дізнавачі й знаються на некромантії.

– Ти хочеш сказати, що вони допитують мертвих?

– Ага.

– Думаєш, вони й Діану допитували?

– Думаю, так. Та вочевидь, нічого не дізналися, або ж просто не змогли, можливо, злочинець її запечатав.

– Це як?

– Це коли оживити, або правильніше – підняти може тільки той, хто вбив.

– Просто жах! В наш час вже такого не повинно відбуватися!

– Так, Ельвіро, втім, як бачиш, відбувається. Це все, що я знаю.

Я замислилася. Вже давно хотіла відвідати свій замок, щоб пошукати там книги про руни, то можливо, знайду ще щось? Все ж таки, батько був абсолютником, повинен же він був хоча б з цікавості знати про темні ритуали?

– Слухай, Уітморе, а ти міг би нас перенести до мого родового замку?

– Зараз?

– А чому б ні, пошукаємо там книги про ритуали, я пам’ятаю, що в тата просто величезна бібліотека. В нас є трохи часу, поки дядько і Себастіан відпочивають.

– Добре, тільки не довго.

Було дивно опинитися там вранці. У тьмяних ранкових промінця,х кабінет виглядав похмурим і занедбаним, скрізь пил та павутиння.

– Треба пошукати тут і в бібліотеці. – запропонувала я.

На полицях в кабінеті ми знайшли маленьку книжку про древні атакувальні руни.

– Ти про такі чув?

– Не доводилось.

– Що ж, ходімо до бібліотеки, більше тут нічого нема.

Увійшовши до просторого залу, я затамувала подих. Скрізь, куди не глянь, тіснилися полиці з книгами, тисячі книжок! Зверху стелажів висились таблички: світлі чари, цілительські ритуали, некромантія, первісна магія, магія рун і багато інших.

Якби знала, прийшла б сюди одразу.

– Гмммм …щось підказує мені, що за годину ми тут нічого не знайдемо. – протягнув Феррікон.

– Давай розділимось, ти шукай у секції магія рун, а я темні ритуали.

– Ти знаєш, а твій батько задніх не пас, така кількість літератури! До того ж, багато з цього, як я підслухав, зараз заборонено.

– То, от чому у дядька нічого такого нема!

– Скоріше за все, що ж почнемо! Слухай, а про руни тобі для чого? Їх же сила силенна!

– Все забуваю тобі показати, я побачила незнайомі руни на тілі у Себастіана, ще давно, навіть замалювала. Хочу дізнатися їх значення. До того ж, мені подобається про них читати, цікаво.

Я розказала Уітмору, як до нас  додому вдерся пустельний павук.

– Напевно, то справді захисні руни. – сказав він.

Я знизила плечима та заглибилась у пошук.

Здебільшого мені попадалися книги з нейтральними назвами на кшталт: Темні ритуали: історія виникнення, Компоненти заклять, Камені, що посилюють темну енергію.

Хоча були й такі, що викликали в мене сироти.  Темне жертвоприношення, Ритуальні клинки, Кров, як джерело сили.

Ким насправді був мій батько? Навіщо йому такі книги?

Я підтягнула дерев'яну драбину і вилізла вище.

– Тут так багато всього! Не знаю, що саме брати! – мій погляд ковзав полицею.

– Я знайшов первісні руни і руни подвійного значення.

– Не знала, що такі бувають!

– Я теж.

Мій погляд зачепився за товстезну книгу під самою стелею, назва на корені стерлася і було видно тільки одне слово: знешкодження. Я видерлась на останню щаблю і спробувала потягнути книгу, але не вдавалося.

– Уітморе, будь добрий, допоможи мені дістати книгу, не дотягуюсь, цікаво, про що вона?

Феррікон швидко заскочив мені на руки і я піднесла його до книги. Вчепившись в неї двома лапами він почав тягнути, та марно.

– Та що ж таке?! – вигукнула я.

– Спробуй магією, Ельвіро, ти ж чогось навчилась в академії.

– Ну, добре.

Уявила як збираю магічні потоки та направляю на книгу. Відкрила очі – книжка почала повільно рухатись, а потім сталися одразу дві речі.

Пролунав металічний брязкіт і полиця поїхала уперед.

Заверещали ми обидва, тому що драбина спиралася на полицю, тож, полетіла вниз. Пощастило, що вона зачепилася за сусідню шафу.

Уітмор зістрибнув першим, я злізла слідом.

Скрипнув якийсь механізм і книжна шафа просто в'їхала у стіну відкриваючи прохід.

– Ну, нічого собі! – здивовано протягнула я.

Підійшовши ближче побачила коридор, в якому один за одним загорялися магічні світильники, освітлюючи круті сходи.

– Ходімо? – питально глянула на Уітмора.

Він сіпнув хвостом.

– Не дуже гарна ідея.

– А що, як там щось є, те саме, що тоді шукали злодюжки?

– Добре, тільки туди й назад.

Спускалися, щонайменше хвилин десять. Мені почало здаватися, що ми вже не просто під землею, а скоро пройдемо її наскрізь, аж от, відкрилася кругла кам'яна печера, з великим чорним каменем посередині. Ще там був стіл, жертовник, розписаний рунами й купа якихось паперів, пожовклих від часу.

– Ого, це серцевинний камінь, Ельвіро, дім тебе признав! Твоя магія активувала прохід, дивись!

Стіни печери спалахували синіми рунами: Захист, Сила, Підкорення.

– Дивне поєднання, не думаєш? – спитала.

– Еге ж.

Останнім засвітився серцевинний камінь. Здавалося, що він горить, а не сяє.

Хотілося підійти ближче і прикласти до нього руку, наче уві сні я попрямувала до каменю. Вже майже дотягнулася, коли Уітмор вдарив лапою мене по руці.

– Ай! Ти чого? Я хотіла просто торкнутися його!

– Серцевинний камінь – це тобі не іграшка, хтозна, що станеться?

– Чи не ти казав, що саме берегині формують з ним зв'язок? – проговорила роздратовано, мене просто магнітом тягнуло до каменю.

– Казав, але ми не знаємо нічого конкретного про цей, тож, не чіпай його.