Не йди

Уітмор з'явився просто зі стіни.

– Я все чув. Себастіан має рацію. Трупи використовують для ритуалів, здебільшого чорні маги.

– Яка гидота!

– Чорна магія є чорна магія, до того ж це не завжди так уже й погано, вони хороші дізнавачі й знаються на некромантії.

– Ти хочеш сказати, що вони допитують мертвих?

– Ага.

– Думаєш, вони й Діану допитували?

– Думаю, так. Та вочевидь нічого не дізналися або ж просто не змогли, можливо, злочинець її запечатав.

– Це як?

– Це коли оживити, або правильніше – підняти, може тільки той, хто вбив.

– Просто жах! У наш час уже такого не повинно відбуватися!

– Так, Ельвіро, втім, як бачиш, відбувається. Це все, що я знаю.

Я замислилася. Уже давно хотіла відвідати свій замок, щоб пошукати там книги про руни, то, можливо, знайду ще щось? Усе ж таки батько був абсолютником, повинен же він був хоча б із цікавості знати про темні ритуали?

– Слухай, Уітморе, а ти міг би нас перенести до мого родового замку?

– Зараз?

– А чому б ні, пошукаємо там книги про ритуали, я пам’ятаю, що в тата просто величезна бібліотека. У нас є трохи часу, поки дядько і Себастіан відпочивають.

– Добре, тільки недовго.

Було дивно опинитися там вранці. У тьмяних ранкових промінцях кабінет виглядав похмурим і занедбаним, скрізь пил та павутиння.

– Треба пошукати тут і в бібліотеці, – запропонувала я.

На полицях у кабінеті ми знайшли маленьку книжку про древні атакувальні руни.

– Ти про такі чув?

– Не доводилось.

– Що ж, ходімо до бібліотеки, більше тут нічого немає.

Увійшовши до просторої зали, я затамувала подих. Скрізь, куди не глянь, тіснилися полиці з книгами, тисячі книжок! Зверху стелажів висіли таблички: світлі чари, цілительські ритуали, некромантія, первісна магія, магія рун і багато інших.

Якби знала, прийшла б сюди одразу.

– Гмммм… щось підказує мені, що за годину ми тут нічого не знайдемо, – протягнув Феррікон.

– Нумо, розділимося, ти шукай у секції магії рун, а я – темні ритуали.

– Ти знаєш, а твій батько задніх не пас, така кількість літератури! До того ж багато з цього, як я підслухав, зараз заборонено.

– То от чому у дядька нічого такого немає!

– Найімовірніше. Що ж, почнемо! Слухай, а про руни тобі для чого? Їх же сила-силенна!

– Усе забуваю тобі показати, я побачила незнайомі руни на тілі у Себастіана ще давно, навіть зробила замальовку. Хочу дізнатися їх значення. Крім того мені подобається про них читати, цікаво.

Я розповіла Уітмору, як до нас додому вдерся пустельний павук.

– Напевно, то справді захисні руни, – зробив висновок він.

Я знизала плечима та заглибилась у пошук.

Здебільшого мені траплялися книги з нейтральними назвами на кшталт: «Темні ритуали: історія виникнення», «Компоненти заклять», «Камені, що посилюють темну енергію».

Хоча були й такі, що викликали в мене огиду. «Темне жертвоприношення», «Ритуальні клинки», «Кров як джерело сили».

Ким насправді був мій батько? Навіщо йому були такі книги?

Я підтягнула дерев'яну драбину і вилізла вище.

– Тут так багато всього! Не знаю, що саме брати! – мій погляд ковзав полицею.

– Я знайшов первісні руни і руни подвійного значення.

– Не знала, що такі існують!

– Я теж.

Мій погляд зачепився за товстезну книгу під самою стелею, назва на корінці стерлася і було видно тільки одне слово: знешкодження. Я видерлася на останній щабель і спробувала потягнути книгу, але не вдавалося.

– Уітморе, будь добрий, допоможи мені дістати книгу, не дотягуюся, цікаво, про що вона?

Феррікон швидко заскочив мені на руки, і я піднесла його до книги. Вчепившись у неї двома лапами, він почав тягнути, та марно.

– Та що ж таке?! – вигукнула я.

– Спробуй магією, Ельвіро, ти ж чогось навчилася в академії.

– Ну, добре.

Уявила, як збираю магічні потоки та направляю на книгу. Відкрила очі – книжка почала повільно рухатися, а потім сталися одразу дві речі.

Пролунав металевий брязкіт, і полиця поїхала вперед.

Заверещали ми обоє, тому що драбина спиралася на полицю, тож полетіла додолу. Пощастило, що вона зачепилася за сусідню шафу.

Уітмор зістрибнув першим, я злізла слідом.

Скрипнув якийсь механізм, і книжна шафа просто в'їхала у стіну, відкриваючи прохід.

– Ну, нічого собі! – здивовано протягнула я.

Підійшовши ближче, побачила коридор, у якому один за одним загорялися магічні світильники, освітлюючи круті сходи.

– Ходімо? – питально глянула на Уітмора.

Він сіпнув хвостом.

– Не дуже гарна ідея.

– А що, як там щось є, те саме, що тоді шукали злодюжки?

– Добре, тільки туди й назад.

Спускалися щонайменше хвилин десять. Мені почало здаватися, що ми вже не просто під землею, а скоро пройдемо її наскрізь, аж от відкрилася кругла кам'яна печера з великим чорним каменем посередині. Ще там був стіл, жертовник, розписаний рунами, й купа якихось паперів, пожовклих від часу.

– Ого, це серцевинний камінь, Ельвіро, дім тебе визнав! Твоя магія активувала прохід, дивись!

Стіни печери спалахували синіми рунами: Захист, Сила, Підкорення.

– Дивне поєднання, не думаєш? – спитала я.

– Еге ж.

Останнім засвітився серцевинний камінь. Здавалося, що він горить, а не сяє.

Хотілося підійти ближче і прикласти до нього руку, наче уві сні я попрямувала до каменю. Уже майже дотягнулася, коли Уітмор ударив лапою мене по руці.

– Ай! Ти чого? Я хотіла просто торкнутися його!

– Серцевинний камінь – це тобі не іграшка, хтозна, що станеться?

– Чи не ти казав, що саме берегині формують із ним зв'язок? – роздратовано проговорила я, мене просто магнітом тягнуло до каменю.

– Казав, але ми не знаємо нічого конкретного про цей, тож не чіпай його.