І хороше і погане

Час плинув зі швидкістю черепахи. Я відчувала, ніби сиджу у клітці. Крім того у мене майже закінчилися креми та шампуні. А ще панчохи. Можна було б, звичайно, все це замовити, та хотілося піти самій.

Я спробувала вмовити Себастіана відпустити мене з Глорі бодай один раз, але нічого не вийшло.

Та я не полишала надії. Не знаю, що на нього вплинуло: чи то мої темні кола під очима, чи беззупинне ниття. У будь-якому випадку він нарешті погодився піти зі мною.

Тож ми в повному мовчанні тряслися спершу в кареті, потім Бастіан похмурою тінню висів наді мною, поки я роздивлялася асортимент крамниць.

Коли прийшли до краму білизни, чоловік усе ж таки здався і вирішив почекати на канапі поряд із вікном.

Насправді завітати до такого суто жіночого царства спало мені на думку просто від злості. Це ж треба вміти одним своїм видом так псувати настрій!

Цікаво, як йому тут сидіти, серед жіночих сорочок, бюст’є та іншого?

«Та, певно, він добре з усім цим знайомий, хіба ти вже забула той противний голос у його спальні?» — спитався внутрішній голос.

Я дратувалася дедалі більше.

Ви гляньте на нього! Когут щипаний! Сидить, дивиться у вікно, наче на світському прийомі!

Схопивши на десяток більше речей, ніж мені було потрібно, я попрямувала до продавчині.

— Стій! — вигукнув маг.

— Що ти хочеш?

— Тобі й справді потрібно стільки? — він виразно глянув на купу білизни в мене в руках.

Ну, звичайно ж ні! Проте вголос сказала зовсім інше:

— Так, потрібно, ще й як. Вважай це компенсацією за те, що мені доводиться терпіти твою кислу фізію останні три тижні.

— Що ж, добре, тільки це не повинно в тебе увійти у звичку.

— Що ти маєш на увазі?

— Я плачу за все це, і тобі стільки не потрібно, в тебе повно мотлоху в шафі — можна одягти цілий дивізіон дебютанток.

Я скрипнула зубами, та все ж промовчала.

Розплатившись, ми вийшли на вулицю. Я — увішана пакунками, та Себастіан — з порожніми руками.

Це мене просто збісило.

— Ти що, не можеш допомогти?

— По-перше, не я набрав таку гору мотлоху, а по-друге, руки в мене повинні бути вільні, якщо хтось схоче на тебе напасти.

Я прикусила язика. Та щоб ти впав! Тільки довго не витримала.

— Слухай, Себастіане, останнім часом ти постійно кажеш, що це ти мені все купуєш і я витрачаю твої гроші. Чого б це, коли дядько Роберт живий і все ще хазяїн у домі? Витрачаю я його гроші!

Ми вийшли до Садів. Сонце вже майже не гріло, та зачаровані квіти продовжували цвісти.

— А тому що так і є, Ельвіро. Батько, як ти могла помітити, хоча не знаю, чи здатна ти на таке, вже давно не працює. Гроші заробляю саме я, — я вже відкрила рота, щоб заперечити, однак він підняв руку, зупиняючи мене, — якщо ж ти про сімейний спадок, то він теж офіційно належить мені, як і дім, і все, що на тобі є на даний момент.

Замість того щоб розлютитися, я відчула біль. То дядько Роберт уже все підпорядкував, а тепер просто очікує на свою смерть? Від цього стало ще гірше. І я нічого не можу вдіяти! Якби я була цілителькою, як мріяла, то, можливо, змогла б щось змінити. Я відвернулася від Бастіана.

— А погуляти хоча б можна?

— Думаю, так.

— А до кондитерської зайти?

— Добре.

Я обернулася до нього, шукаючи якийсь підступ, утім чорнявий просто дивився на мене своїми невимовно зеленими очима.

— Що ж, тоді ходімо. Я б з’їла шоколадний торт. А що ти любиш?

— Не знаю, я там не бував.

Я аж зупинилася від подиву.

— Не бував? — перепитала, піднявши брови.

— Ні.

— Але ж усі там бувають!

— Як бачиш, не всі.

У мене з’явилося передчуття, що і на наступне запитання відповідь буде такою самою.

— А в театрі ти був? — спитала.

Чоловік заперечно хитнув головою.

— Ти що, взагалі не розважаєшся?

Він розсміявся, відкинувши назад голову. Усмішка зробила його таким гарним, що в мене перехопило подих. Не те щоб я ніколи не бачила, як Себастіан сміється, просто він ніколи не сміявся зі мною.

— Ну, Ельвіро, залежить від того, що ти вважаєш розвагами.

Я мимоволі почервоніла, бо в голову полізли видіння так званих «розваг».

— Не думала, що серед аристократів є ті, хто не бував у театрі чи кондитерській.

— Це тому, що ти жінка.

— І що з цим не так?

— Та все так. От тільки вас виховують таким чином, що ви зовсім не знаєте світу. Не уявляєте, що таке небезпека. Ти ж навіть зараз не до кінця розумієш, що це не просто домашній арешт, а справжня загроза твоєму життю.

— Усе я розумію, до того ж ти зі мною!

— О, я радий, що ти так високо оцінюєш мої здібності, але ж і я не всесильний.

Я трохи помовчала.

— Послухай, не всіх жінок так виховують. Ті ж воїтельниці й охоронниці, наприклад. Я бачила, як вони тренуються, використовують бойову магію.

— І багато ти бачила воїтельниць поблизу стіни? — спитав насмішкувато.

— Я… я не знаю… — розгубилася.

— А я тобі скажу — жодної з них там нема.

— Але ж…

— Нема ніяких «але», Ельвіро. Так, вони навчаються, навіть проходять бойову практику, втім головна їхня мета — вийти заміж. Чи ти думаєш, що хоч один батько чи чоловік із доброї волі відпустить свою дружину або доньку на вірну смерть?

— Тоді навіщо все це? Весь цей поділ, якщо в ньому немає жодного сенсу?

— Традиції. Вони сильніші за здоровий глузд. Вони з’являлися геть з іншими цілями, проте зараз перетворилися на купу правил поведінки справжньої аристократки.

— Та ти просто ненавидиш жінок!

— Що ти, Ельвіро?! — він криво посміхнувся. — Я їх великий шанувальник, та це не може змінити ситуації.

Я махнула рукою і покрокувала до кондитерської. Себастіан швидко нагнав мене. Вдвох увійшли всередину.

Ми сиділи за столиком. Я тишком-нишком кидала погляди на Бастіана, який надто зосереджено вивчав меню.