Меггі

Вечір проходив для мене, як в тумані. Я танцювала, щось пила і їла, не відчуваючи смаку, всміхалася Глорі, яка без кінця торочила про Річарда. Він чикатиме на неї о дванадцятій біля озера.

Я раділа за неї, проте, ніби бачила якою я могла б стати, якби в моєму житті все йшло за планом.

Бездоганне виховання, потужний дар, такий само родовитий та ідеальний чоловік – кінець історії.

Та, чи хотіла тепер бути такою? Ні, не хотіла.

Ерік запросив мене на танець. Сьогодні на ньому був білий костюм і чорна сорочка.

– Ти сьогодні приголомшлива, всі чоловіки у залі дивляться тільки на тебе!

Я посміхнулася.

– Не кажи дурниць, більша частина з них одружені, жінки повідкручують їм голови.

– Ну, знаєш, це ж як в музеї, можна подивитися, а от забрати додому – ні.

– То, я по твоєму цінний експонат?

– Ні, просто гарна молода дівчина. Хочеш, прогулятись зі мною у місячному сяйві?

– Будеш ставити провокаційні питання? – посміхнулася.

– Та ні, звичайно, – засміявся він – просто погуляємо.

– Не знаю, можливо…

– Якщо надумаєш, приходь до саду десь за пів години, я ще маю поговорити з деким.

Він підвів мене до лави біля вікна. Вмостившись, я побачила, як Глорі продирається в мій бік.

– Все, Еллі! Побажай мені успіху! Я поїхала на зустріч з Річардом! – збуджено проговорила вона.

– Бажаю тобі успіху, але, Глорі, не втрачай голови! Ти розумієш про що я?

Подруга трохи зашарілася.

– Та що ти таке кажеш, Еллі, я ж не дурна!

– От і добре!

Вона обійняла мене й побігла до виходу.

Ковзнула поглядом по залі та побачила Офелію, яка дуже мило про щось говорила із Себастіаном. Вона перехопила мій погляд і зло глянула у відповідь.

 – Будеш знати, як ганятись за чужими чоловіками, шльондра! – прозвучав зовсім поряд її голос.

То, он воно як! Яка ж підла гадюка! То це вона розказала Себастіану про мене та Еріка! А я колись вважала її своєю подругою! Напевно, ще й від себе додати не забула.

Захотілося подихати свіжим повітрям.

Вийшла у сад і пішла вздовж вічнозелених кущів. Ліхтарики виблискували, освітлюючи доріжку.

Тут було гарно. Я зупинилася і вдивлялася у далечінь, аж раптом побачила Еріка. Спершу, подумала, що він йде до мене, але маг пройшов неподалік й навіть мене не помітив. Це було дивно.

Він же сказав, що буде чекати за пів години. Можливо щось змінилося?

Я вже хотіла гукнути його, коли він озирнувся, втупив в мене погляд, відвернувся та пішов в тому ж напрямку, що й до того.

Це ще що таке? Ерік мене бачив, я впевнена.

Я підхопила спідницю, щоб не зачепитися за щось, і припустила за ним.

Як швидко не бігла, та відстань між нами й не думала ставати меншою.

– Еріку! Еріку! – крикнула.

Він зупинився, розвернувся і на якусь мить, мені здалося, що це зовсім не він, а якийсь старший мужчина.

Він знов повернувся до мене спиною, а потім щез у порталі.

Що ж це в біса таке?!

Дійшла до того місця де він зник, проте нічого не знайшла, навіть слідів на доріжці.  Якась маячня!

Повернувшись до зали, хотіла знайти дядька, щоб сказати, що стомилася та іду до себе. Роззирнулася і мало не закричала – Ерік розмовляв з моїм дядьком.

Але, як це можливо? Я впевнена, що тільки що бачила його в саду. Може, мені здалося? Та, начебто, ні! Той самий костюм, волосся. Еріка важко з кимось сплутати.

Він підійшов до мене.

– Вибач, Еллі, мені доведеться тебе покинути, сталася аварія на шахті, тож, я мушу там бути.

– Так звичайно. – повільно відповіла.

Поцілував мою руку і пішов. Як Ерік міг бути і тут, і там одночасно?

Попрощавшись з усіма, я піднялась до себе.

У кімнаті, розвалившись на ліжку на мене чекав Феррікон.

– Ну, нарешті! А то я вже думав, що ти до ранку там стирчатимеш.

– І тобі привіт.

– Взагалі то, я сьогодні вже приходив, втім, – він хмикнув – ти була трохи зайнята.

– Це, ти що, прийшов, коли... коли я і Бастіан… – я не договорила.

– Ага.

– То ти що, підглядав?!

– Та дуже треба, – він пирхнув – мені не одна сотня років, ти думаєш, я не знаю звідки беруться діти? – він захихотів.

– От я тобі зараз! – зняла черевик і жбурнула в нього.

Уітмор підскочив на лапи.

– Будеш кидатись, не розкажу, про що дізнався. – він почав розчинятись у повітрі

– Стій! Добре, не буду, де ти пропадав?

– То там, то тут, – він сіпнув хвостом на якому знов виблискувало біле хутро – але, здається, я знайшов дещо про твою матір.

Махнув лапою і на ліжку з'явився пожовклий від часу зачарований лист.

– Що це?

– Прочитай і дізнаєшся.

Я схопила папірець і пробігла очима коротке послання.

«Роберт, я знаю, що не можу назвати тебе своїм другом, скоріше навпаки. Втім, окрім тебе мені більше нікого попросити про допомогу. Я зробив велику помилку. Прошу, захисти Емілі. З тобою вона буде в безпеці.

Твій боржник

Р. Штайн»

– Р. Штайн, ти хочеш сказати, що це писав мій батько, Росс Штайн?

– Думаю так.

– Дивно, я завжди думала, що батько дружив з дядьком Робертом…

– Судячи з листа, то, не дуже.

– А хто така ця Емілі? – спитала.

– Ну, виходячи з того, що ти не дочка законної дружини твого батька, і він просить її захистити, я думаю, що вона і є твоя мати.

– Можливо, але не обов'язково. Де ти це взяв?

– Вкрав.

– Що?! – здивовано вигукнула.

– Там були ще документи, одначе, вкрасти їх без того, щоб попастися я не міг. Але суть така, що Роберт переховував твою матір якийсь час, а потім щось сталося, він не писав, що конкретно і вона пропала.

– Цікаво, та все одно нічого мені не дає.

– Ну, це вже щось. Ти хоч знаєш, її ім'я, а я пошукаю ще, поки ти будеш в академії. Може, знайду й прізвище.