Академія сірої сукні

Наступні два тижні не сталося нічого надзвичайного. Ми з дядьком ходили на виставку згаслих артефактів древності, мені було трохи нудно, зате дядько Роберт ще цілий тиждень заливався про неї. Гуляли з Глорією, каталися верхи і якось непомітно настав день від'їзду до академії.

Було ще дуже рано. Я сиділа у своїй кімнаті й дивилася на три величезні чемодани. Не знаю, як це вийшло, проте, речей виявилося багатенько. З іншого боку, ніколи не знаєш, що стане у пригоді.

Я ще ніколи не покидала дім надовго. Академія знаходилася за містом, наче і не дуже далеко, втім, якщо їхати каретою, то не менше трьох годин. Порталами до академії користувались здебільшого викладачі.

– Ну, що готова? – почула голос Уітмора.

– Зовсім, ні. Мені трохи лячно. – знизила я плечима, – Там буде до чорта пихатих аристократок, які колись вважали себе моїми подругами.

– То й що? – пирхнув він – Можна подумати, їх думка комусь важлива. Раніше берегинь поважали так само як і всіх інших магів і магесс.

– Так, проте, зараз все змінилося.

– І що? Будеш ховатися тут усе життя?

– Звісно ж ні!

– От і добре. До речі, книжку ти з собою взяла? Так просто до тебе прийти не зможу, потрібно щоб було щось, що належить цьому дому, в чому є частка його магії.

– Так, взяла, а коли ти прийдеш?

– Коли мені вистачить сил, не хвилюйся, чекати вже не довго. Ну, бажаю тобі успіху, побачимось.

Махнув лапою і розтав у повітрі.

Через годину всі мої речі завантажили в карету, я попрощалася з дядьком і відбула до академії.

Дядько Роберт дуже розчулився, я бачила, що він ледь стримує сльози, і від того у самої сльози бриніли в очах.

Як дві людини можуть бути такими різними? Дядько Роберт завжди добрий, привітний і люблячий, а от Себастіан просто пряма його протилежність.

Добре, що його не було вдома, до того ж, я вирішила більше з ним не розмовляти, нехай що хоче робить.

Будівлю академії неможливо було побачити поки не перетнеш захисний кордон, тому я погано уявляла, як насправді вона виглядає.

А виявилося, що це найпотворніша споруда яку я колись бачила. В мене, чесно кажучи, аж рот відкрився від подиву.

Здавалося, що хтось просто взяв величезні прямокутники й накидав їх один на одний, причому нерівно. Довга, незрозуміло-сірого кольору  будівля, з різною кількістю поверхів і провалами квадратних вікон, викликала у мене асоціації з в’язницею.

Тільки сад вічнозелених дерев навкруги, якось прикрашав це жахіття.

Я вилізла з карети.

– Що, не подобається? – почула десь поряд.

Озирнулася і побачила Кмиха. Я чула про них, начебто, їх створили разом з академією.

Виглядав він так само незграбно, як і будівля. Уявіть собі, що хтось видовбав фігуру людини з сірого каменю, але не дуже при цьому старався. Руки та ноги різної товщини, велика голова, маленький тулуб. Лице, ніби, намальоване дитячою рукою, зате вдягнений у парадний костюм з синього бархату і капелюх.

– Не знаю, – чесно відповіла, – я очікувала чогось іншого.

– Всі так кажуть. – він махнув рукою в сторону будівлі – Тому що погано історію знають, коли будували академію – магія була геть інша, сира і некерована.

– Одначе, я тут не для того. – він порився у кишені й дістав листок – Ви, певно, Ельвіра Штайн, прибули на спецкурс, рівень дару – низький, берегиня?

– Так, це я.

– Добре, ідіть за мною.

– А мої речі?

Він клацнув пальцями й валізи піднялись у повітря.

– Ходімо.

– Вас засилили у підвальний корпус, разом з іншими дівчатами.

У відповідь я промичала щось незрозуміле.

– Вибачте, пане Кмих, а звідки ви знаєте хто я і який рівень мого дару?

– Магічний бар’єр крізь який ви пройшли визначає це автоматично, дані ж  надходять мені, зрозуміло?

Я кивнула.

Всередині все виглядало трохи краще: світлі стіни, широкі коридори, квіти у зачарованих вазах. Подекуди м'які дивани.

Я видихнула із полегшенням, аж допоки ми не почали спускатися донизу.

Підвальному корпусу вочевидь не вистачало ремонту: білі стіни в деяких місцях пооблуплювалися, і крізь діри можна було побачити сірий камінь. Магічні ліхтарі світили тьмяно, створюючи гнітючу атмосферу. Тут було всього п'ять дверей.

Кмих відкрив першу.

– Вам сюди, панно Ельвіро Штайн.

Слідом за мною залетіли мої валізи.

– Що, ж, дякую…

Я не закінчила, тому що Кмих вийшов хлопнувши дверима.

Кімната мала непоганий вигляд. В ній було три ліжка  і письмові столи, а також дві великі шафи.

На стінах жахливі квітчасті шпалери, зате нові. І вікно. Як воно могло тут бути, враховуючи, що це підвал? Однак, за ним шумів сад і виблискувало сонце. Все ж таки, магія – чудова річ!

Цікаво, я буду сама? Та навряд. Кмих же сказав, що мене поселили з іншими дівчатами.

– Що ж, могло бути гірше. – сказала сама собі.

Хто перший, того і краще ліжко! Я вибрала те, що біля вікна.

Перетягнула валізи з середини кімнати та почала розкладати речі.

Двері відчинилися й в кімнату увійшла дівчина у дуже простій, брунатній сукні.

Висока і струнка, з товстою русою косою, яка сягала тонкої талії. Надзвичайні фіалкові очі виблискували з під густих чорних вій. Думаю, половина знайомих мені дівчат повбивали б одна одну за такі.

– Привіт, – посміхнулася мені дівчина – мене звати Флора, Флора Кіллі, а тебе?

– Ельвіра Штайн, дуже приємно!

Вона уважно оглянула мій наряд.

– Не ображайся, та я все ж таки спитаю. Ти впевнена, що повинна навчатися саме з нами?

– Так, а чому ти питаєш?

Вона хмикнула.

– Тому що, аристократки, зазвичай не потрапляють до підвального корпусу.

– А чому ти вирішила що я…

– Аристократка? Та це ж очевидно, подивись на свій одяг і зачіску і взагалі. – вона махнула рукою у бік моїх чемоданів.

– Що ж ти права, але я навчатимусь тут, разом з вами.