Академія сірої сукні

Наступні два тижні не сталося нічого надзвичайного. Ми з дядьком ходили на виставку згаслих стародавніх артефактів, мені було трохи нудно, зате дядько Роберт ще цілий тиждень захоплено говорив про неї. Гуляли з Глорією, каталися верхи, і якось непомітно настав день від’їзду до академії.

Було ще дуже рано. Я сиділа у своїй кімнаті й дивилася на три величезні валізи. Не знаю, як це сталося, проте речей виявилося багатенько. З іншого боку, ніколи не знаєш, що може стати у пригоді.

Я ще ніколи не покидала дім надовго. Академія знаходилася за містом, наче й не дуже далеко, втім, якщо їхати каретою, то не менше трьох годин. Порталами до академії користувалися здебільшого викладачі.

– Ну, що, готова? – почувся голос Уітмора.

– Зовсім ні. Мені трохи лячно, – знизила я плечима. – Там буде до чорта пихатих аристократок, які колись вважали себе моїми подругами.

– То й що? – пирхнув він. – Можна подумати, їхня думка комусь важлива. Раніше берегинь поважали так само, як і всіх інших магів і магесс.

– Так, проте зараз усе змінилося.

– І що? Будеш ховатися тут усе життя?

– Звісно ж, ні!

– От і добре. До речі, книжку ти взяла з собою? Так просто до тебе прийти не зможу, потрібно щось, що належить цьому дому, в чому є частка його магії.

– Так, взяла. А коли ти прийдеш?

– Коли мені вистачить сил. Не хвилюйся, чекати вже недовго. Ну, бажаю тобі успіху, побачимось.

Махнув лапою і розтанув у повітрі.

Через годину всі мої речі завантажили в карету. Я попрощалася з дядьком і відбула до академії.

Дядько Роберт дуже розчулився, я бачила, що він ледь стримує сльози, і від того у самої сльози бриніли на очах.

Як дві людини можуть бути такими різними? Дядько Роберт завжди добрий, привітний і люблячий, а от Себастіан – повна його протилежність.

Добре, що його не було вдома. Крім того, я вирішила більше з ним не розмовляти – нехай робить, що хоче.

Будівлю академії неможливо було побачити, поки не перетнеш захисний кордон, тому я погано уявляла, як вона виглядає насправді.

А виявилося, що це найпотворніша споруда, яку я колись бачила. В мене, чесно кажучи, аж рот відкрився від подиву.

Здавалося, що хтось просто взяв величезні блоки й хаотично поклав їх один на одного. Довга, сіра будівля з різною кількістю поверхів і проваллями квадратних вікон найбільше скидалася на в’язницю.

Тільки сад із вічнозелених дерев навкруги трохи прикрашав це жахіття.

Я вилізла з карети.

– Що, не подобається? – почувся голос поряд.

Озирнулася і побачила Кмиха. Я чула про них – начебто їх створили разом з академією.

Виглядав він так само незграбно, як і будівля. Уявіть собі, що хтось видовбав фігуру людини з сірого каменю, але не дуже при цьому старався: руки та ноги різної товщини, велика голова, маленький тулуб. Лице, ніби намальоване дитячою рукою, зате вдягнений у парадний костюм із синього бархату та капелюх.

– Не знаю, – чесно відповіла я, – я очікувала чогось іншого.

– Всі так кажуть, – махнув він рукою в сторону будівлі. – Тому що погано знають історію: коли будували академію, магія була зовсім інша, сирa і неконтрольована.

– Однак я тут не для того, – сказала я. Кмих порився у кишені й дістав аркуш. – Ви, певно, Ельвіра Штайн, прибули на спецкурс, рівень дару – низький, берегиня?

– Так, це я.

– Добре, ідіть за мною.

– А мої речі? – запитала.

Він клацнув пальцями, і валізи піднялися у повітря.

– Ходімо. Вас поселили у підвальний корпус, разом з іншими дівчатами.

У відповідь я промимрила щось незрозуміле.

– Вибачте, пане Кмиху, а звідки ви знаєте, хто я і який рівень мого дару?

– Магічний бар’єр, крізь який ви пройшли, визначає це машинально. Дані надходять мені, зрозуміло?

Я кивнула.

Всередині все виглядало трохи краще: світлі стіни, широкі коридори, квіти у зачарованих вазах, місцями м’які канапи.

Я видихнула із полегшенням, аж допоки ми не почали спускатися донизу.

Підвальному корпусу вочевидь не вистачало ремонту: білі стіни в деяких місцях пооблуплювалися, і крізь діри було видно сірий камінь. Магічні ліхтарі світили тьмяно, створюючи гнітючу атмосферу. Тут було всього п’ять дверей.

Кмих відкрив першу.

– Вам сюди, панно Ельвіро Штайн.

Слідом за мною залетіли мої валізи.

– Що ж, дякую… – почала я, але Кмих вийшов, хлопнувши дверима.

Кімната мала непоганий вигляд. У ній було три ліжка, письмові столи та дві великі шафи.

На стінах – жахливі квітчасті шпалери, зате нові. І вікно! Як воно могло тут бути, враховуючи, що це підвал? Однак за ним шумів сад і виблискувало сонце. Все ж таки магія – чудова річ!

Цікаво, я буду сама? Та навряд. Кмих же сказав, що мене поселили з іншими дівчатами.

– Що ж, могло бути гірше, – сказала сама собі.

Хто перший, того й краще ліжко! Я вибрала те, що біля вікна.

Перетягнула валізи з середини кімнати та почала розкладати речі.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшла дівчина у простій брунатній сукні.

Висока і струнка, з товстою русою косою, яка сягала тонкої талії. Надзвичайні фіалкові очі виблискували з-під густих чорних вій. Думаю, половина знайомих мені дівчат повбивали б одна одну за такі.

– Привіт, – усміхнулася вона. – Мене звати Флора Кіллі, а тебе?

– Ельвіра Штайн, дуже приємно!

Вона уважно оглянула мій наряд.

– Не ображайся, та я все ж таки спитаю. Ти впевнена, що повинна навчатися саме з нами?

– Так, а чому ти питаєш?

Вона хмикнула.

– Тому що аристократки зазвичай не потрапляють до підвального корпусу.

– А чому ти вирішила, що я…?

– Аристократка? Та це ж очевидно! Подивись на свій одяг і зачіску… і взагалі, – вона махнула рукою у бік моїх чемоданів.

– Що ж, ти права, але я навчатимусь тут разом з вами.

– Цікаво, – вона підхопила свою маленьку валізку й поклала її на ліжко біля мене.