Цікава прогулянка та інші неприємності

— Ельвіро! Ельвіро! Ти що, спиш?

Я розліпила очі й побачила подругу на поверхні кристала.

— Гей! Доброго ранку, хоча зараз уже обід. То про що таке термінове ти хотіла поговорити?

— Глорі, нам потрібно зустрітися — тоді розкажу.

— Гаразд. Давай о четвертій біля фонтану?

— Добре, па-па!

— Па-па!

Голова просто розколювалася. Глорі сказала, що вже обід. А чому ж ніхто мене не розбудив?

Швидко прийнявши душ і зробивши зачіску, я підійшла до шафи.

Кликати Кітті не хотілося, тож вибрала закриту блідо-рожеву сукню з ґудзиками спереду й коміром-стійкою.

Стримана та гарна. Корсети вже не носили — дякувати духам!

Як не дивно, проходячи повз кабінет, я не побачила слідів учорашнього погрому — все виглядало, як завжди.

— Ну, хто б сумнівався! — пирхнула я.

В їдальні сиділи Себастіан і дядько.

— Ти сьогодні пізно, Еллі, — відірвався від газети останній.

— Добрий день, дядечку! Добридень, Себастіане!

Чорнявий лише похмуро глянув на мене й повернувся до читання якихось паперів.

Що ж, не дуже вже й хотілося з ним розмовляти.

— А ви, дядьку, теж сьогодні пізно встали?

— Та ні, моя люба, просто забарився, читаючи газету. Пишуть, що на східному кордоні стався прорив, і кілька чудовиськ вдерлися в домівки простих людей.

Я на мить заклякла, пригадавши вчорашнього павука.

— Ти маєш на увазі не магів? — спитала я.

— Саме так. Багато людей загинуло, аж поки туди не прибули нейтралізатори.

— Це жахливо! Чому взагалі таке відбувається? Невже чудовиська настільки сильні, що стіна вже їх не стримує? Чому її не посилюють?

— Читала б свої романи чи чим ти там зазвичай голову забиваєш. Якось без тебе розберемося, — глузливо протягнув Себастіан.

— Якщо ти такий знавець жіночих романів, то, може, когось порадиш? — спитала я світським тоном.

— Не знаю щодо романів, але можу дати тобі одну гарну книжку.

Тієї ж миті переді мною матеріалізувалася товстезна червона книга. На обкладинці великими літерами було написано:

«Збірка правил поведінки для молодої магесси, або як знайти нареченого й успішно вийти заміж».

Я скрипнула зубами від злості.

Цю саму книжку одна з моїх гувернанток змушувала мене вчити напам’ять, а потім цитувати.

Я її просто ненавиділа! І гувернантку, і книжку.

А все тому, що я посміла при ній показати Себастіанові язика.

— Щур проклятий! — прошипіла я собі під ніс.

— Вибач, ти щось сказала? Я не розчув.

— Усе ти розчув!

— Що ж, тату, Ельвіро, дякую за компанію, одначе мені вже час.

— Сподіваюся, назавжди! — не змогла втриматися.

— На жаль, ні. Увечері повернуся.

З цими словами він відкрив портал і зник у чорному мареві.

Я жбурнула книжку якнайдалі, налила собі кави й намазала булочку маслом.

— Не зважай, Еллі. Ти ж його знаєш. То як учора провела час?

Поки я розмовляла з дядьком, остаточно зрозуміла, що Себастіан нічого йому не сказав про вчорашній напад — і це було дивно.

Попередивши, що піду погуляти з Глорі, я піднялася до себе.

У моїй кімнаті й справді була ціла полиця жіночих романів. То що з того? Невже дівчині вже й мріяти заборонено?

До зустрічі ще був час, тож я вирішила трохи почитати.

«Кохана для ельфа» — так називалася остання придбана мною книга. Взагалі-то я ельфів ніколи не бачила, утім час від часу вони приїздили до нашої столиці.

Книжка виявилася нудною, бо таких ідеальних чоловіків у житті не трапляється. Гарний, галантний, відчайдушний, любить тільки тебе й постійно від чогось рятує! Я вже три тижні її мучила.

«Владлен схопив мене в обійми…»

О жах, де авторка це ім’я викопала?

Я відкинула роман.

Ні, треба знайти щось про пустельних чудовиськ і магів абсолюту в бібліотеці. Пошукаю ввечері.

З того, що я знала, маги абсолюту володіли бойовими закляттями й узагалі мали широкий спектр можливостей, проте я не пам’ятаю нічого про давні руни — треба це з’ясувати.

Учора я встигла деякі з них прочитати — щось на кшталт: «І темрява має світло», але не впевнена. А ось ті, що спалахували в кабінеті, мені не знайомі.

Втім, деякі я запам’ятала, тож вирішила швиденько їх замалювати, поки не забула.

Взагалі-то існує лише двадцять рун первісного алфавіту. Здається, небагато, так? Та є одна проблема: з плином часу на основі цих давніх рун утворювалися нові. До того ж кожен видатний маг змінював їх на свій лад — відповідно до типу магії й мети, якої прагнув досягти. Тож існує безліч посібників і книжок.

Звісно, існують магічні пошуковики, та й вони не завжди можуть пояснити, що означає та чи інша руна. Тому абсолютно всі — навіть найдосвідченіші магістри й магесси — постійно поповнюють свої знання з цієї теми.

Я так заглибилася в процес, що аж підскочила, коли з кристала почувся голос Глорі.

— Ти де поділася? Я стирчу тут уже п’ятнадцять хвилин!

— Ой, вибач, — я глянула на годинник, — але ж зараз тільки пів на четверту! — здивувалася.

— То й що? Я прийшла раніше! Усе, не зволікай, я чекаю! — і вона відключилася.

Я усміхнулася. Іноді навіть мені жіноча логіка здається дивною.

За п’ятнадцять хвилин я вже була біля фонтану.

— Ну, що там у тебе сталося? — нетерпляче запитала Глорі.

— Давай підемо в Сади — там менше людей, — запропонувала я.

Сади — так називався величезний квітковий парк. У ньому росли квіти всіляких кольорів, форм і розмірів. Можна було побачити сині Розалії розміром із дерево.

Усюди літали квіткові феї — маленькі зловредні створіння, до речі. У жодному разі не можна було їх торкатися! По-перше, вони кусалися, а по-друге, від пилку з їхніх крилець починався страшенний свербіж. Декого навіть відправляли до лічниці — такою сильною була реакція.

Наша з Глорі улюблена лавка стояла в глибині Садів під тінню величезного Дзеленькітника. Якщо уявити кульбабу, на якій замість пухнастинок висять сотні маленьких білих дзвіночків і коли дме вітер, вони тихенько дзеленчать, — то це й буде Дзеленькітника.