Розбита мрія

Сьогодні, в останній день літа, мені виповнилося вісімнадцять. Якщо вірити магічним традиціям, то це має бути один із найщасливіших днів у моєму житті.

Чому? По-перше, у кожної дівчини нарешті проявляється її власна, особлива магія. Всього існує чотири категорії магинь: цілительки, охоронниці, воїтельки та творчині.

Цілительки, звичайно, займаються тим, що рятують життя. Воїтельки й охоронниці в основному володіють бойовою магією. Останні захищають королівську сім’ю, щоправда, не всі, а тільки найродовитіші. Творчині найчастіше схильні до мистецтв.

Це, якщо дуже узагальнити, бо навіть у межах однієї категорії дівчата різняться за рівнем дару та вміннями. Наприклад, є творчині, які дивовижно малюють або шиють, а є й такі, що можуть перетворити ціле місто на квітучий сад.

Чим більший дар, тим більше можливостей. Зазвичай потужний дар проявляється в аристократок, іноді трапляються винятки, коли сильний дар з’являється у звичайних людей.

По-друге, у цей день тобі вперше, як дорослій, дозволяють не лише бути на урочистій вечері, а й танцювати на балу. Хоча, на мою думку, це трохи дивно. Чекати на свій перший бал аж до вісімнадцяти років! Та що поробиш?

Я завжди мріяла стати цілителькою і навчатися в місцевій академії. Але не так сталося, як гадалося.

Саме тому я сиджу на горищі серед вкритих пилом коробок. Десь унизу лунає музика, хтось сміється, а я втекла з балу, який влаштували на мою честь.

Проте яка то честь, коли твій дар такий незначний, що навіть не належить до бодай однієї категорії? Таких, як я, колись називали берегинями. Кажу «називали», бо вже давно, років з п’ятдесят, серед аристократок не народжувалися берегині.

І не тому, що це якийсь рідкісний і корисний дар, а тому, що магічні династії зазвичай укладають вигідні шлюби, щоб мати сильних і обдарованих нащадків.

Берегині — це щось на кшталт домашнього духу: підтримують дім у порядку, прибирають, доглядають за одягом. Та й їх уже давно немає. Це можна робити й без магії. Берегині, ще кажуть, були хорошими матусями та дружинами.

Навіть якщо мене візьмуть до академії, то на спецкурс, де навчаються або ті, чиї дари нестабільні, або ж звичайні люди. І за це навчання ще й платити доведеться. Платити, щоб я стала хорошою дружиною! Краще б узагалі була пустою! Тоді принаймні ніхто не хотів би брати мене заміж.

Зате тепер Себастіан просто зжене мене зі світу!

Він і раніше мене ненавидів. А зараз… мені навіть страшно уявити, що ще спаде йому на думку. Він уже знайде спосіб штрикнути мене якнайболісніше.

Я все ще не сказала, як мене звати й хто я. Моє ім’я — Ельвіра Штайн, я походжу з давнього й славетного роду, але, на жаль, окрім мене більше нікого не залишилося. Я — сирота.

Моя мати — Ровена Ольє, спадкова магесса і до того ж Кіресса — це високий титул при дворі, була сильною воїтелькою. Батько — Росс Штайн, хоч і не такий знатний, всього-на-всього Лер; таких навіть до палацу не запрошують, наслідний маг абсолюту. Всі ці титули нині перетворилися на пустий звук, адже країною керують міністри, а не король із королевою. Та все одно бути аристократом — наче витягнути щасливий квиток. Моїм батькам це не допомогло. Обидва загинули, захищаючи кордони нашої країни від пустельних чудовиськ.

Нас з двох боків оточує пустеля. Кажуть, що в самих пісках живе могутнє зло, і саме від нього нас захищає енергетична стіна, однак час від часу стається прорив, і страшні породження пустелі вдираються в наш світ. Вони мають достатньо високу опірність до магії, тож навіть найвправнішим магам доводиться тяжко.

Я майже не пам’ятаю своїх батьків. Іноді пригадую високого усміхненого чоловіка, а ще теплі мамині руки, що гладять мене по голові.

Зате бачила їх на портретах у галереї родового замку.

Мені здається, що я більше схожа на тата. У мене, як і в нього, трохи хвилясте світле волосся і такі темні очі, що здаються чорними, а ось губи, як у мами, невеликі, але гарної форми. Я маленька, і можна було б сказати худа, якби не пишні груди. Раніше я вважала це гарним, та тепер, коли дізналася про свій дар, то це наче глум — просто ідеальна супутниця життя!

Так сьогодні й сказав Себастіан своїм звичайним холодним тоном, що з мене вийде ідеальна служниця для будь-якого чоловіка, а потім презирливо розсміявся.

Себастіан — це син дядька Роберта. Роберт Сольє, спадковий магістр світла і Кірен, як і моя мати, насправді не є для мене дядьком, але я його так називаю. Він — друг мого батька і мій опікун. Я люблю його всім серцем, і він любить мене, а от його син мене ненавидить.

Не знаю чому, скільки не намагаюся зрозуміти або знайти до нього підхід — нічого не виходить.

Себастіан старший від мене на вісім років. Високий, чорнявий і такий гарний, що всі дівчата упадають за ним. До того ж він маг абсолюту, як і мій батько колись. У чоловіків усе трохи по-іншому: їхній дар розвивається з самого народження, є білі й чорні маги, а є маги абсолюту, що поєднують і те, й інше. Мати Себастіана — Альвіна, походила з роду Мюррей, подейкували, що серед них колись було найбільше охоронниць королівської сім’ї. Одначе їй дістався дар творчині. Вона померла, коли Бастіану виповнилося дванадцять років.

Мені завжди видавалося, що хто, як не він, повинен мене розуміти й тягнутися? Ми обоє втратили батьків, та насправді ще в нашу першу зустріч він обізвав мене дурепою у жахливій сукні.

Відтоді й я, і сукні змінилися, а от ставлення Себастіана — ні. Іноді мені здається, що я щось таке бачу у його зелених очах, неначе тепло, але, мабуть, це мені ввижається.

Дядько Роберт усе моє життя ставився до мене, як до рідної доньки. У мене були найкращі вчителі, гарний одяг, і сьогодні, коли проявився мій дар, саме він заспокоював мене. Він намагався пояснити, що нічого поганого в тому, щоб бути берегинею, немає. Сказав, що я дуже ніжна й тендітна, і він навіть не міг би уявити мене воїтелькою або охоронницею.