Береги

Ранок зустрів Ауріку тишею. Вона звикла, що в такий час у маєтку вирує життя. Слуги починають прибирати, начищати кришталь та дзеркала, поливати квіти. А тут така раптова тиша. Ніхто нічого не прибирав, не метушився з вазами й не грюкав дверима.

— Де всі?

Ауріка постукала до спальні Шейна. Знову тиша. Зеленоока зазирнула в кімнату й побачила порожнє ліжко.

— Де це він?

Дівчина захвилювалась. Щось сталося?

Пройшовшись по будинку, почула музику й одразу здогадалася, звідки вона долинає.

Не могло бути помилки — мелодія лилася з білої круглої зали. Прочинивши двері, Ауріка зазирнула всередину й побачила цього разу не трьох принців, а чотирьох. Шейн був разом з ними. Він захоплено грав на флейті. Молоді люди виконували нову для Ауріки, дуже гарну та ніжну мелодію. Майкл так само грав на роялі, а Девід і Берт — на скрипках. Шейн помітив Ауріку, але грати не припинив. Лише коли мелодія закінчилася, юнаки відклали інструменти й привіталися з нею. Цього ранку не лише будинок був сповнений іншим настроєм, а й мешканці були зовсім іншими. Хлопці здавалися відчуженими й намагалися не дивитися на неї.

Сніданок пройшов майже без розмов. Ауріка поглядала на Шейна та не розуміла, що сталося.

— А де Генрі? — несміливо запитала вона.

— Поїхав уранці, — була короткою відповідь Берта.

— Поїхав? — з жалем перепитала дівчина. — А куди?

— Цього ніхто не знає й навряд чи дізнається, — холодно промовив Майкл.

Ауріка більше не ризикнула запитувати. Зміна в маєтку її дивувала дедалі більше. Незрозуміло з якої причини, але в неї з'являлося відчуття, що вона в чомусь винна. Докори совісті наполегливо порушувало її спокій. Дівчина дочекалася, коли Девід піде в сад і направилася за ним. Несміливо підійшла до нього й зупинилася поруч.

— Ти хочеш щось запитати? — поцікавився він, не дивлячись у її бік.

Хлопець був як завжди спокійним і не виявляв особливих змін щодо дівчини. За час її перебування тут офіційний тон між ними непомітно пішов, і тепер вони вільно спілкувалися на «ти».

— Так. Що сталося?

— Ти про що?

— Мені здалося, що всі чимось засмучені.

— Правильно здалося.

Ауріка зніяковіла, ще сильніше відчувши свою провину.

— А через що?

— Через раптовий від'їзд Генрі.

— Девіде…

Вона замовкла, не знаючи, як почати з ним відверту розмову. Музикант зірвав білу троянду й простяг їй. У цей момент він подарував свою чарівну усмішку, і Аурі стало трохи тепліше на душі. Тішило, що хоч один з четвірки залишився, яким і був. У цей момент їй перехотілося заводити хвилюючу її розмову, і вона змінила тему.

— Пам'ятаєш, ти розповідав мені, що написав мелодію для свого друга? А як склалася доля дівчини, якій він присвятив її?

— Не знаю. Я її жодного разу не бачив. Але багато чув про неї від товариша.

— Ти був тим таємничим незнайомцем, який дарував квіти Емілі Стівенсон?

Девід цього разу дозволив собі здивуватися.

— Як ти мене впізнала?

— Запах троянд.

— Запах троянд?

— Так, ти пахнеш квітами.

Юнак розсміявся, і Ауріка вкотре отримала можливість помилуватися його чарівною усмішкою.

— Цікаво, — весело промовив він і відклав садові ножиці. — Я був певен, що залишився таємничим незнайомцем.

Ауріку раптом осяяв здогад.

— Ти мене врятував від бандитів?

— Леді, ви сповнені сюрпризів! — ще більше здивувався юнак і пильно подивився на дівчину.

Видно було, що він насторожився.

— Ти мене тоді бачила?

— Я на деякий час прийшла до тями й відчула, що поруч хтось є. Мені запам'ятався запах троянд і люди в чорних плащах.

— Люди у чорних плащах? — акуратно перепитав він і задумався. — Майкл?

Ауріка в цей момент не помітила, що він назвав ім'я секретаря з особливою обережністю, ніби намагався щось вивідати. Адже тоді з ним був Генрі. Чи бачила вона його?

— Я невпевнена. Точніше, я взагалі не змогла розгледіти, хто був поруч. Просто запам'ятався квітковий запах, а потім на балу знову його відчула й це був ти. Але, — Ауріка знову насторожилася, — це ти тоді загубив троянду рідкісного сорту?

— Що? — перепитав Девід.

— Троянду.

— Білу?

— Так.

— Звідки ти про неї знаєш?

Ауріка почервоніла та знітилася.

— Колись її вирощувала одна дуже рідна мені людина.

— Ейдан?!

Вперше за весь час спілкування в голосі Девіда почулося стільки емоцій. Дівчина здригнулася.