Утікач

П'яниця в брудному піджаку з розірваним рукавом, хитаючись, плентався по темних вулицях Чикаго. Його носило всією дорогою, як осінній листок. Спіткнувшись уже втретє, він спробував підвестися. Його руки почали нишпорити по землі й раптом намацали чиюсь ногу. П’яниця повільно підвів очі й спробував розгледіти, хто перед ним.

— Тс-с-с, — почулося з боку незнайомця.

— Зрозумів… — пробурмотів чоловік і відпустив ногу.

— Цього ще не вистачало, — прошепотів Норман і визирнув з-за рогу.

Все було тихо. Сьогодні планувалося пограбування банку. Люди Лаккі були вже всередині. Норман дуже переживав. Якесь погане передчуття було з приводу успішності цієї операції. Хлопець відчував, як тремтять коліна, а тут ще й п'яницю принесло. Валяється біля ніг. «Звалилось щастячко на мою голову», — обурився Лонерган і знову пригрозив чоловікові, щоб сидів тихо.

— Я зрозумів… Стежимо… Угу… — зі знанням справи пробубонів непроханий «гість». — Якщо треба, я поряд, не бійтесь…

І почав дрімати.

«Я боюсь?! З чого він узяв?» — обурився Норман з досадою, що навіть пияка й той помітив, як він тремтить.

У цей момент пролунав постріл. Лонерган притулився до стіни. Почулися крики. Хтось тікав у його бік. Норман глибоко вдихнув і, не відчуваючи онімілих від страху ніг, визирнув з-за рогу. На нього мчав один із бандитів.

— Стояти! — зірваним голосом прокричав Лонерган і вибіг назустріч.

Гангстер на мить пригальмував, глянув на перелякані очі Нормана й пістолет, що тремтів у його руках. Бандит посміхнувся й звернув у провулок.

— Стояти! — повторив Лонерган, але той і не думав його слухати.

Та йому не вдалося далеко втекти. Попереду чекала засідка поліцейських. Норман з полегшенням видихнув.

З темряви почулося хропіння. П'яницю навіть постріл не розбудив.

У цей час із будівлі банку виводили спійманих бандитів. Моррісон хрипло посміювався, дивлячись на розлюченого Лаккі.

— Ну що, попався? — кинув він гангстерові «пару лагідних».

Той обдарував його скаженим поглядом і заскрипів зубами.

Річард тим часом розмовляв з Кевіном. Лаккі скоса глянув на Флетлі. Цього зрадника він зараз ненавидів найбільше. Раптом ним опанував спалах гніву. Ватажок спійманої банди вирвав праву руку з міцних пальців поліцейського, вихопив у нього пістолет і прицілився. Кевін вчасно це побачив і спробував прикрити собою Річарда. Пролунав постріл, на який ніхто не чекав. Секундне замішання дало Лаккі можливість відбігти убік.

— Стояти! — заволав він, погрожуючи всім пістолетом і поглядаючи в бік ворога, в якого щойно стріляв.

На дорозі лежав непритомний Кевін. Річард, як розлючений тигр, дивився на Лаккі, готовий будь-якої хвилини вчепитися в нього. Ніхто ще так не виводив Шерідана з себе, як цей нікчемний покидьок.

Лаккі кинувся тікати. Річард за ним. Слідом побігли поліцейські. Ця частина Чикаго прокинулася від гучного шуму погоні.

***

— Нехай він відпочине, нікого до нього не пускайте, — сказав доктор Річарду, покидаючи резиденцію Шерідан.

— Як його стан?

— Рана неглибока, житиме. Я пришлю медсестру, щоб про всяк випадок була поряд з ним.

— Дякую.

— Що він тут робить? — невдоволено запитала Селіна, яка гостювала в тітоньки Урсули.

Було далеко за північ. Річард привіз пораненого Кевіна до свого маєтку, боячись залишати у лікарні, адже Лаккі так і не зловили.

— Коли приїде тітонька Урсула, я їй все розповім! — заявила Селіна.

— Іди спати! — крикнув на неї Чарльз.

— Як ти смієш підвищувати на мене голос?

— Іди! — його вже дістала ця вискочка.

— Не кричи на мене!

— Та я зараз…

— Заспокойтеся, — стомлено попросив Річард і сів на диван, схиливши голову.

Події цього місяця добряче пошматували йому нерви.

— Я все розповім тітоньці, — повторила Селіна.

— Тобі допомогти? — уточнив Чарльз і з презирством гляну в її бік.

— Що?

Побачивши, як Чарльз стискає кулаки, дівчина хмикнула й таки пішла.

— Аж не віриться, що настала тиша, — прошепотів Річард і посміхнувся, але скоріше не сказаному, а своїм думкам.

Було гидко на душі. Відчував, що морально дуже втомився. Стіни маєтку та його мешканці сильно тиснули на нього. Дедалі частіше з'являлося бажання кинути все й піти, куди очі дивляться. Але він мав обов'язок. Він мав керувати, захищати й завжди залишатися сильним. І нікого поруч, хто міг би зрозуміти його й підтримати. Всім постійно щось від нього потрібно.

— Тобі треба відпочити, — почувся голос Чарльза. — Виглядаєш поганенько.

— Так, ти правий.

Річард підвівся і, трохи похитуючись, пішов до своєї кімнати.