Пробач — Прощавай

Керолайн припала до дверей і почула, як її мати вкотре змушує Генрі задуматися про весілля. Він був явно напружений, його голос звучав роздратовано. Здавалося, молодий чоловік ось-ось спалахне гнівом і висловить цій настирливій жінці все, що про неї думає. Дівчина, нарешті, зважилася зробити так, як радила їй Глорія. Вона відчинила двері й несміливо промовила:

— Мамо, припини.

Місіс Мур озирнулася.

— Доню. Я… Це навіть на краще, що ти тут. Генрі, я наполягаю…

— Мамо!

Тиша. Генрі з подивом дивився на Керолайн та намагався передбачити її наміри.

— Я прошу тебе, більше ніколи не говори йому про весілля, — ледве видавила дівчина й прикусила губи, відчуваючи, що зараз заплаче.

— Але…

— Пообіцяй мені.

— Я…

— Мамо, пообіцяй!

— Я навіть не знаю. Адже більше так не можна.

— Ти маєш рацію, саме ТАК більше не можна. Генрі повинен сам зробити свій вибір.

«Що?!» — подумав Ланкастер, не вірячи своїм вухам.

— Люба, ти не захворіла? — поспішила до дочки місіс Мур. — Що ти таке кажеш? Як ти житимеш без нього?

«Дякую, мамо, за ці слова. Вони зараз для моєї ролі так потрібні», — з полегшенням подумала Керолайн, якій така репліка дуже допомогла цій в сцені.

— Так, я його врятувала й заплатила за це страшну ціну, але… — дівчина вирішила вдарити по болючій темі. — І він мене врятував. Якби не Генрі, я не вижила б. Він не залишив мене в скрутну хвилину, оточив турботою, допоміг впоратися з самотністю.

Ці слова різали хлопця, як ніж.

— Я йому дуже за це вдячна. Але більше не хочу бути тягарем. Мені потрібно навчитися самій вирішувати свої проблеми.

— Дівчинко моя! — вигукнула місіс Мур. — Не говори так!

— Не втручайся більше, будь ласка.

Жінка не могла стримати сльози й вибігла з кімнати.

— Давай, нарешті, поговоримо, — під'їхавши до нього ближче, сказала Керолайн.

— Так.

— Вибач, що всі ці роки була такою егоїсткою, — як важко їй давалася ця роль.

Генрі глянув на неї й побачив в очах каяття та біль. Він сів поруч і дозволив їй взяти його руку.

— Я так тебе кохала, — продовжувала вона тремтячим голосом. — Завжди хотіла бути поруч з тобою, але так захопилася своїми проблемами, що забула про твої почуття. Пробач.

Вона піднесла до губ його руку, щоб поцілувати.

— Що ти робиш? — спинив її Генрі. — Не треба цього драматизму! — пауза. — Добре, що ти завела цю розмову. Я вже давно хотів поговорити з тобою. Настав час припинити грати цю невдалу п'єсу.

Його слова наче щипцями стиснули її серце. «Як же витримати?» — думала вона й намагалася зібратися з духом.

— Минув час, але нічого не змінилося. Я не зміг зробити тебе щасливою й вже не зможу, бо всередині в мене порожнеча, — не любив сентиментальні пояснення, але мусив їй все пояснити. — Ти стала сильною і я радий бачити ці зміни. Тепер, коли ми усвідомили все, маємо йти кожен своєю дорогою.

Дівчина все ж таки не втримала сльози.

— Нова Керолайн тебе теж не приваблює? — відчуваючи, що втрачає контроль, спитала вона.

— Давай поводитися, як дорослі люди. Я винен у цій ситуації. Пообіцяв тобі те, що не зміг дати. Вибач мене. Але я не зможу продовжувати такі стосунки. Кого ми намагаємось обдурити, зображуючи щасливу пару? Та й взагалі, чи виходить у нас ця роль? Скажи, невже ти щаслива поряд зі мною? Тобі достатньо бути з холодною та черствою людиною?

— Я люблю тебе таким, яким ти є.

Генрі важко зітхнув і підвівся.

— Буду чесним з тобою: я не зможу тебе покохати, — відповів тихо.

— Бо ти кохаєш її?

Він мовчав. Керолайн знала відповідь, і від цього їй було ще болючіше. Дівчина не могла змиритися. Що ж робити? Глорія казала бути сильною й відпустити його. Лише тоді він зможе поважати її, але ця роль... Вона небезпечна для неї. Вона дає йому шанс піти. Продовжувати грати чи ні? Як бути?

— Я тебе не тримаю. Але й забути не зможу. Якщо ти підеш, я приречена на вічні страждання. Та я вже говорила — це моя доля.

— Керолайн.

Генрі теж не знав, що робити. Він бачив її переживання й розумів, як нелегко давалися їй ці слова. Як вчинити? Знову було її шкода. «Не роби нових помилок. Відпусти. Не змушуй страждати ще більше», — підказував внутрішній голос.

— Знай одне — я… я… я кохаю тебе. Тепер ти можеш робити свій вибір.

— Я його вже зробив, — вирвалися в нього слова й далі болісна пауза. — Вибач, так буде краще для нас двох.

«Я це переживу! — переконувала себе Керолайн, намагаючись всіма силами відігнати відчай. — Він повернеться. Він не зможе мене покинути! Він не такий! Я витримаю і дочекаюся тебе, Генрі! Але тільки тепер я примушу тебе побачити в мені гідну твого кохання дівчину».