Серенада під вікном

Ауріка поспішала до лікарні. Вона в обід ходила до центрального фонтану й так захопилася спогадами про зустріч з Генрі, що зовсім забула про час.

— Знову запізнилася, — шепотіла вона, перебігаючи вулицю.

Раптом чиясь рука міцно стиснула її плече. Дівчина озирнулася й побачила перед собою якогось чоловіка. Те, як він був одягнений, говорило про його високе становище в суспільстві.

— Що трапилося? — запитала вона.

— Отже, ви, міс, у місті? Мене обдурили! Сказали, що ви мандруєте! — гнівно вигукнув він.

Ауріка здивовано відкрила рота й навіть не знала, що відповісти на такі несподівані для неї звинувачення.

— Я мандрую? — прошепотіла вона. — Хто вам таке сказав?

— Ваш брат, хто ж ще?! Ви з ним змовились!

— Мій брат? Ви, мабуть, мене з кимось плутаєте, я не маю брата.

— Досить мені брехати! Ну, нічого, я з вами всіма розберуся! Ви, леді, все одно вийдете за мене заміж! Обіцяю!

Незнайомець люто окинув її поглядом і пішов до карети, що чекала в тіні великого дерева. Остання заява привела Ауріку в шок.

— Заміж? — прошепотіла вона. — Який заміж?

Згадавши, що спізнюється на роботу, Аурі знову побігла в бік лікарні. Але що це? Біля входу зібрався натовп медперсоналу та пацієнтів, який оточив чотирьох юнаків у білих плащах та карнавальних масках. Троє грали на скрипках, а четвертий, найвищий з них, тримав у руках величезний букет троянд і співав якусь французьку пісню. На сходах стояла збентежена Емілі. Коли музика стихла, молодик підійшов до неї, став на коліно й подарував їй букет.

Подвір’я лікарні наповнилося голосами захвату. Звідусіль долинало:

— Як у казці!

— Яка романтика!

— Яка дівчина!

— Яка пісня!

Хлопець разом з музикантами вклонився Емілі й пішов до воріт лікарні.

Ауріка поспішила до подруги.

— Хто це? — запитала вона.

— Я не знаю… — розгублено відповіла шокована дівчина.

— Яка шляхетність, яка вишуканість! — не вщухала місіс Маргарет. — Чари!

Усі були схвильовані цією подією.

— Ще не перевелися такі кавалери на нашій землі, — говорив хтось у натовпі.

Саллі радісно стиснула Емілі руку.

— Чого ти сумуєш? Подивися, який юнак тобою зацікавився! — казала вона.

Але Емілі нікого не слухала та тихенько лила сльози.

За цією виставою спостерігала у вікно ще одна людина — Чарльз. Він задумливо дивився на натовп і намагався зрозуміти те почуття, яке з'явилося всередині.