Фотографія

Грегорі з самого ранку не міг знайти собі місця. Тихе життя здавалося йому дуже нудним. Адріан у бібліотеці був зайнятий справами сім'ї й повністю ігнорував прохання друга поїхати з ним до міста.

Не витримавши туги, Грегорі вирішив скупатися в озері, що знаходилося недалеко від маєтку. Наспівуючи веселу пісеньку, неквапом попрямував до лісу. День був чудовий, і невгамовний офіцер нарешті відчув внутрішнє задоволення. Він підійшов до берега водоймища, скинув з себе верхній одяг і пірнув у прохолодну воду.

— Тайрі-ра-ра, найрі-рі-ра-ра, пайрі-тайра-ра... — співав, пливучи на спині.

Гарно. Над ним у небі застигли білі хмари, сонце золотіло, ластівки пурхали. Краса!

— Пайрі-ра-ра...

Раптом його безтурботний спів стих. Десь недалеко почулися голоси. Офіцер підплив до берега й прислухався. Із заростей вийшли троє незнайомців. Вони озиралися й перешіптувалися. Коли несподівані гості підійшли ближче до місця, де був Грегорі, він почув фрагмент їхньої розмови:

— Як гадаєш, чи не надто ризиковану справу доручив нам герцог? — запитав один з чоловіків.

— Я не знав, що на мене працюють такі боягузи, — гаркнув другий.

— Але, Лаккі, я не думаю, що варто зв'язуватись з родиною Мейкпіс.

— Заткнися! Ми виконаємо цю роботу й потім візьмемося за Шерідана. І мені начхати, наскільки це ризиковано. Я від свого не відступлю!

Третій весь час мовчав і постійно оглядався на всі боки. У Грегорі від почутого волосся дибки стало. Він був готовий вискочити назустріч цим невідомим і негайно з ними розібратися. Але передумав і, як тільки незнайомці зникли в лісі, Гордон вибрався на берег, квапливо одягнувся й побіг до маєтку Мейкпіс.

— Адріане! — загорлав на весь хол.

До нього вибіг переляканий мажордом.

— Що сталося, містере Гордоне? — запитав він.

— Я тебе кликав?

— Ні.

— То чого ти виліз сюди?

— Але…

— Адріане!

Грегорі побіг у бібліотеку, але там нікого не було.

— Де він? — бурчав під ніс Гордон, вештаючись по всьому будинку. — Адріане!

— Містере Гордоне, — несміливо сказав Віллі, який ходив за ним слідом і поправляв все те, що Грегорі розкидав по дорозі.

— Ти чому за мною ходиш?

— Молодий господар у саду.

— То чому ти одразу мені не сказав?!

— Я ж…

— Пішов геть!

Грегорі подався до саду.

— Адріане!

Від його крику з найближчого дерева злетіла в небо зграя переляканих голубів. Перед самим носом офіцера повільно пролетіло перо.

— Друже, ти репетуєш, ніби за тобою оскаженілі собаки женуться, — почувся як завжди спокійний голос Адріана, який у цей момент повертався до будинку. — Що трапилось? — дивився на мокрого та розхристаного товариша, у якого ще й волосся стирчало в різні боки.

Гордон плутано розповів про те, що чув у лісі, і заявив, що з цим треба негайно розібратися. Він зібрався бігти за шаблею, але друг його вчасно зупинив.

— Ти в своєму розумі? — запитав Мейкпіс. — Що ти хочеш робити?

— Я їх знайду й зуби заб'ю в ясна!

— Чула б це Джейн.

— А ти так і стоятимеш на місці, як стовп?

— Я віддаю перевагу іншим методам вирішення проблем. Пішли в дім, і прошу, приведи себе в порядок. Подібне видовище шокує мою матір, — сказав Адріан, дивлячись на босі брудні ноги друга та розстебнуту сорочку.

— Маю сумнів, що її можна чимось шокувати, — пробурчав Грегорі.

Розмова відновилась у кімнаті Гордона.

— Розкажи ще раз, що сталося, тільки без зайвих емоцій, — попросив Мейкпіс і став чекати, коли його друг вийде з ванної кімнати.

Той знову почав розповідати, відпускаючи міцні слова. Адріан походжав по кімнаті й щось обмірковував. З ванної вискочив Грегорі, схопив кітель і почав нервово вдягати його. З кишені випала якась фотографія й в повільному вальсі опустилася на підлогу.

— Ти загубив, — сказав Адріан і нахилився, щоб підняти фото.

Грегорі дивився в дзеркало й сердито смикав на собі то комір, то рукава кітеля.

— Чого зволікати, не розумію? — бурчав він. —І тобі подобається ось так сидіти та нічого не робити? Я б ото вже морди понабивав й ділу кінець.

Гордон озирнувся й побачив, як його друг зблід, дивлячись на фотографію.

— Це Джессіка, — прошепотів Мейкпіс.

— Та що ти говориш?! Серйозно? Хто б міг подумати? — гримнув офіцер і теж глянув на фото. — Треба ж таке, дійсно вона!

— Ти чого мені одразу не сказав?

— Ти, що з глузду з'їхав? А кому я півдня про неї говорив?

— Мені треба в місто!