День, як маленьке життя

Вихідні солодші за мед. Але, на жаль, не для всіх. Адріан швидко спускався сходами — на нього чекали важливі справи.

— Вас хотіла бачити місіс Мейкпіс, — сказав йому слуга.

— Дякую.

Молодий господар трохи занервував, бо дуже поспішав до міста, але все ж таки пішов до бібліотеки, де на нього чекали батьки.

Містер Мейкпіс сидів у великому кріслі та читав газету. Його дружина, Шарлотта, задумливо стояла біля вікна й дивилася на бродячий театр, що проїжджав повз їх маєток.

— Пам'ятаєш, як у Шотландії біля нашого будинку зупинився віз із багатодітною родиною? — тихо спитала вона. — Усі були дуже втомлені та голодні.

— Ти про той випадок, коли Джейн віддала їм весь хліб з кухні? — сміючись, спитав її чоловік.

— Так, тоді нашому кухареві довелося пекти коржики.

— Донька у нас добра, вся в свою матір.

Шарлотта сумно подивилася на Джона й підійшла до його крісла.

— Що ж нам робити? Герцог уже в Чикаго, обіцяв завтра відвідати нас, а Джейн немає. І бачу, навіть не збирається повертатись. Може, є спосіб якось владнати цю справу? Невже їй так потрібно виходити за нього заміж? Не любить вона його, та й він застарий для неї.

— Давай не будемо. Ти чудово знаєш, що ми змогли повернути свої маєтки та землі лише завдяки Резерфорду. Якщо захоче, може забрати все, оскільки передав мені не всі права на нашу власність, такою була угода.

— Що ж робити?

— Джейн доведеться вийти за нього. Він не такий вже й поганий.

— Ти хоч сам віриш у це?! — розсердилася Шарлотта й знову підійшла до вікна. — Не дозволю ламати життя моєї доньки. Невже гроші для тебе важливіші за щастя Джейн?

— Ні, звичайно, але якщо вона відмовиться, то наша сім'я знову буде в злиднях. І що тоді? Ти пам'ятаєш ті страшні часи?

— Пам'ятаю… Резерфорд погана людина. Чому він одразу не віддав усі права на нашу власність? Чому пішов на такі хитрощі? Свого не проґавить! Спочатку зіпсував життя дочки Макбрайд, а тепер і до Джейн дістався! Пройдисвіт знайшов непоганий спосіб! Бридка людина!

У двері постукали, увійшов Адріан.

— Ти мене кликала? — запитав у матері.

Джон склав газету й кинув її на стіл.

— Так. Є новини від сестри? — спитала Шарлотта.

— З нею все гаразд.

— Мені не подобається, що ти не розповідаєш, де вона ховається, — суворо промовив Джон.

— Вибачте, але…

— Наші діти вперті, як два віслюки! Що мені завтра казати герцогу?

— Правду, — спокійно відповів Адріан.

— Як у тебе все просто! Знову хочеш їсти одні коржики з водою?!

Син мовчав.

— Щоб сьогодні ввечері Джейн була вдома! — Джон був налаштований серйозно. — Ти мене зрозумів?!

— Так, тату, але посмію ослухатися.

— Що?

— Тихіше, прошу, тобі не можна хвилюватися, — промовила Шарлотта до чоловіка.

Вона значно поглянула на сина й запитала:

— Ти в Чикаго?

— Так.

— До Джейн?

— Ні. Мені треба побачитися з герцогом Воллесом.

— А чому ти їдеш до нього? — поцікавився містер Мейкпіс.

— Поки не можу сказати.

— Ми погано виховали своїх дітей: роблять, що хочуть! — знову вигукнув Джон.

— Дозвольте йти? Я поспішаю.

— Поспішає він… — невдоволено пробурчав батько. — Іди! Візьми ці документи, я обіцяв Воллесу завезти їх.

— Добре, — відповів син і вийшов з бібліотеки.

— Відшмагати б, та пізно, — далі бурчав Джон.

— У нас гарні діти. Бачиш, як захищають одне одного, — з усмішкою відповіла Шарлотта, в глибині душі пишаючись сином.

— А вони подумали про те, що своїми витівками пустять нас жебракувати?

— Чомусь я впевнена, що все владнається. Думаєш, Адріан просто так їде до герцога Воллеса?

Джон замислився.

— Хочеш сказати, він щось задумав? Але чому не сказав?

— Упертий, як і ти. Хоче все вирішити сам.

Поки містер і місіс Мейкпіс намагалися розгадати наміри сина, сам Адріан уже прямував до машини.

Вдалині зі сторони дороги піднялася пилюки. Хтось їхав до маєтку.

— Як невчасно, — прошепотів хлопець.

Неочікуваним гостем виявився Грегорі, який одразу заволав на весь двір:

— Друг, їдеш? А я думав, ми з тобою на конях, еге-гей!

— Я запізнююся. Вибач, мені терміново треба до Чикаго.

— Що трапилося? Допомога потрібна? Я готовий!